— Ні, — з притиском відповіла Марґарита, — я знаю, що з вами можна розмовляти лише відверто, і відверто вам скажу: я легковажна людина. Я попросила вас за Фріду тільки тому, що необачно подала їй певну надію. Вона чекає, мессіре, вона вірить у мою спроможність. І якщо її буде ошукано, я опинюсь у жахливому становищі. Я не матиму спокою все життя. Нічого не вдієш! Так уже сталось.
— А, — сказав Воланд, — це зрозуміло.
— Так ви зробите це? — тихо спитала Марґарита.
— Ні в якому разі, — відповів Воланд, — річ у тім, дорога королево, що тут зайшла деяка плутанина. Кожна управа має пильнувати своїх справ. Не заперечуватиму, наші спроможності досить широкі, вони набагато ширші, ніж гадають декотрі, не дуже далекоглядні люди...
— Авжеж, набагато ширші, — не втерпів і докинув кіт, який видимо пишався цими спроможностями.
— Мовчи, чорти б тебе взяли! — сказав йому Воланд і вів далі, звертаючись до Марґарити: — Але просто яка потреба робити те, що належить робити іншій, як я висловився, управі? Отож я цього не робитиму, а ви зробите самі.
— А хіба вийде по-моєму?
Азазелло глузливо прискалив косе око на Марґариту, непомітно крутнув рудою головою і пирхнув.
— Та робіть уже, ото морока, — буркнув Воланд і, повернувши глобус, почав придивлятись до якоїсь деталі на ньому, очевидно, залагоджуючи під час розмови з Марґаритою ще якусь справу.
— Ну, Фріда, — підказав Коров’єв.
— Фріда! — пронизливо гукнула Марґарита.
Двері розчахнулися, і розкуйовджена, гола, але вже без ознак сп’яніння жінка з несамовитими очима вбігла в кімнату і простягла руки до Марґарити, а та проказала велично:
— Тебе прощають. Не будуть більше підсовувати хусточку.
Розітнувся зойк Фрідин, вона упала на долівку ниць і простяглася хрестом перед Марґаритою. Воланд махнув рукою, і Фріда щезла з очей.
— Дякую вам, прощайте, — сказала Марґарита і підвелася.
— Ну що ж, Бегемоте, — заговорив Воланд, — не будемо наживатися на вчинкові непрактичної людини у святкову ніч, — він повернувся до Марґарити, — отож цього не рахуватимемо, я ж нічого не робив. Що ви хочете для себе?
Запала мовчанка, яку урвав Коров’єв, прошепотівши на вухо Марґариті:
— Діамантова донно, цього разу пораджу вам бути розважнішою! А то фортуна може й випорснути з рук.
— Я хочу, щоб мені зараз же, цієї миті, повернули мого коханця, майстра, — сказала Марґарита, і обличчя її спотворила судома.
Тієї миті в кімнату увірвався вітер, так що полум’я свічок у канделябрах похилилося, важка штора на вікні розчахнулась, прочинилося вікно, і в далекій височині відкрився повний, але не ранішній, а опівнічний місяць. Від підвіконня на долівку простелилася зеленава хустка нічного світла, і в ній з’явився нічний Іванків гість, який називав себе майстром. Він був у своїй лікарняній одежі — в халаті, черевиках і чорній шапочці, з якою не розлучався. Неголене обличчя його пересмикувалося гримасою, він з божевільним переляком приглядався до язичків свічок, а місячна злива вирувала довкола нього.
Марґарита відразу впізнала його, простогнала, сплеснула руками і підбігла до нього. Вона цілувала його в лоб, у губи, тулилася до колючої щоки, і довго стримувані сльози тепер збігали ручаями по її обличчю. Вона проказувала лише одне слово, нестямно повторюючи його:
— Ти... ти... ти...
Майстер відсторонив її від себе і глухо сказав:
— Не плач, Марґо, не терзай мене. Я тяжко хворий. — Він ухопився за підвіконня рукою, начебто хотів виплигнути на нього і тікати, вискалив зуби, приглядаючись до присутніх, і закричав: — Мені страшно, Марґо! У мене знову почалися галюцинації...
Ридання душили Марґариту, вона шепотіла, давлячись словами:
— Ні, ні, ні... не бійся нічого... я з тобою... я з тобою...
Коров’єв спритно й непомітно підіпхнув до майстра стілець, і той опустився на нього, а Марґарита впала на коліна, притислася збоку до хворого і так заніміла. У своїй схвильованості вона не помітила, що її голизна якось раптом скінчилася, на ній тепер був шовковий чорний плащ. Недужий опустив голову і понуро дивився в землю зболеними очима.
— Так, — заговорив після мовчанки Воланд, — його добряче обробили. — Він наказав Коров’єву: — Дай-но, лицарю, цьому чоловікові чогось випити.
Марґарита благала майстра тремким голосом:
— Випий, випий! Ти боїшся? Ні, ні, вір мені, що тобі допоможуть!
Недужий узяв склянку і випив те, що було в ній, але рука його затремтіла, і спорожніла склянка розбилася коло його ніг.
— На щастя! На щастя! — зашепотів Коров’єв Марґариті. — Дивіться, він уже отямлюється.
Справді, погляд хворого став не таким диким і неспокійним.
— Але це ти, Марґо? — спитав місячний гість.
— Не сумнівайся, це я, — відповіла Марґарита.
— Ще! — наказав Воланд.
Після другої випитої склянки майстрові очі ожили і проясніли.
— Оце інша річ, — сказав Воланд, мружачись, — тепер говоритимемо. Хто ви такий?
— Я тепер ніхто, — відповів майстер, і усмішка скривила йому рот.
— Звідки оце ви?
— З дому скорботи. Я — душевнохворий, — відповів приходень.
Цих слів Марґарита не витримала і заплакала знову. Потім, витерши очі, вона закричала:
— Страшні слова! Страшні слова! Він майстер, мессі-ре, я вас попереджаю про це! Вилікуйте його, він вартий цього!
— Ви знаєте, з ким зараз говорите, — поспитав у приходня Воланд, — у кого ви перебуваєте?
— Знаю, — відповів майстер, — моїм сусідом у божевільні був цей хлопчина, Іван Бездомний. Він розказав мені про вас.
— Атож, атож, — озвався Воланд, — я мав нагоду стрітися з цим молодиком на Патріарших ставках. Він мало мене самого не збив з плигу, доводячи мені, що мене немає! Але ви хоч вірите, що це насправді я?
— Доводиться вірити, — сказав приходень, — але, звичайно, куди спокійніше було б вважати вас виплодом галюцинації. Даруйте, — похопившись, додав майстер.
— Ну, що ж, якщо спокійніше, то й вважайте, — ґречно відповів Воланд.
— Ні, ні! — налякано говорила Марґарита і трясла майстра за плече. — Спам’ятайся! Перед тобою насправді він!
Кіт ув’язався і тут:
— А я таки справді схожий на галюцинацію! Зверніть увагу на мій профіль у місячному світлі, — кіт уліз у місячний сніп і хотів ще щось казати, але його попросили замовкнути, і він відповів: — Гаразд, гаразд, я мовчатиму. Я буду мовчазною галюцинацією, — і змовк.