— Ласкаво просимо, Никаноре Івановичу! Здавайте валюту.
До краю вразившись, Никанор Іванович побачив над собою чорний гучномовець.
Потім він чомусь опинився в театральній залі, де під золоченою стелею сяяли кришталеві люстри, а на стінах кенкети. Все було як належить, як у невеликому за розмірами, але дуже багатому театрі. Була сцена, запнута оксамитовою завісою, усіяною по темно-вишневому тлі, мов зірочками, зображеннями золотих збільшених десяток, суфлерська будка і навіть публіка.
Здивувало Никанора Івановича те, що вся ця публіка була однієї статі — чоловічої, і вся чомусь із бородами. Крім того, вражало, що в театральній залі не було стільців, і вся ця публіка сиділа на підлозі, чудово натертій і ковзькій.
Нітячись у новому й численному товаристві, Никанор Іванович, повагавшись який час, за прикладом загалу вмостився на паркеті по-турецькому між якимсь рудим бороданем-здорованем та іншим, блідим і дуже зарослим громадянином. Ніхто з тих, що сиділи, не звернули уваги на новоприбулого глядача.
Тієї хвилини почувся лагідний передзвін, світло в залі погасло, завіса розійшлася, і розкрилася освітлена сцена з кріслом, столиком, на якому був золотий дзвіночок, і з глухим чорним оксамитовим задником.
З-за лаштунків вийшов артист, у смокінгу, чисто поголений і зачесаний на проділ, молодий і з дуже приємними рисами обличчя. Публіка в залі ожила, і всі обернулися до сцени. Артист підійшов до будки і потер руки.
— Сидите? — запитав він м’яким баритоном і усміхнувся залові.
— Сидимо, сидимо, — хором відповіли йому із зали тенори і баси.
— Гм... — заговорив задумливо артист, — і як вам не обридне, я не розумію? Всі люди як люди, ходять зараз вулицями, розкошують весняним сонцем і теплом, а ви тут скнієте на підлозі в задушливій залі. І невже справді програма така цікава? А втім, що кому до смаку, — по-філософськи закінчив артист.
Потім він змінив тембр голосу та інтонації і весело-гучно оголосив:
— Отож наступний номер нашої програми — Никанор Іванович Босой, голова будинкового комітету і завідувач дієтичної їдальні. Попросимо Никанора Івановича!
Одностайні оплески були відповіддю артистові. Вражений Никанор Іванович витріщився, а конферансьє, затулившись рукою від світла рампи, знайшов його поглядом серед тих, що сиділи, і ласкаво поманив пальцем на сцену. І Никанор Іванович, не зчувшись як, опинився на сцені. В очі йому знизу й спереду вдарило світло кольорових ламп, від чого враз провалилися в темряву зала і публіка.
— Ну ж бо, Никаноре Івановичу, покажіть нам приклад, — щирим тоном вимовив молодий артист, — і здавайте валюту.
Запала тиша. Никанор Іванович перевів дух і тихо почав:
— Богом присягаюся, що...
Але не встиг він договорити ці слова, як уся зала вибухнула криками обурення. Никанор Іванович знітився і вмовк.
— Отож я зрозумів, — озвався ведучий програми, — ви хотіли заприсягтися Богом, що у вас немає валюти? — І він співчутливо подивився на Никанора Івановича.
— Авжеж нема, — відповів Никанор Іванович.
— Так, — відгукнувся артист, — але даруйте нескромність: відки ж узялися чотириста доларів, знайдені в убиральні тієї квартири, єдиними мешканцями котрої є саме ви та ваша дружина?
— Чаклунські! — відверто іронічно сказав хтось у темній залі.
— Авжеж, чаклунські, — несміливо відповів Никанор Іванович не знати кому, чи артистові, чи то в темну залу, і пояснив: — Нечиста сила, картатий перекладач підкинув.
І знову обурено ревнула зала. Коли ж стихло, артист проказав:
— Ось які байки Лафонтена доводиться мені вислуховувати! Підкинули чотириста доларів! Ось ви всі тут — валютники, звертаюся до вас як до фахівців: чи мислима це річ?
— Ми не валютники, — залунали окремі ображені голоси в театрі, — але це річ немислима.
— Радо погоджуюся, — твердо сказав артист, — і запитаю вас: що можуть підкинути?
— Дитину! — крикнув хтось із зали.
— Чистісінька правда, — ствердив ведучий програми, — дитину, анонімний лист, прокламацію, пекельну машину, мало ще що, але чотириста доларів ніхто не підкидатиме, бо такого ідіота в природі не водиться. — І, обернувшись до Никанора Івановича, артист додав з докором і сумом: — Засмутили ви мене, Никаноре Івановичу! А я ж на вас мав надію! Отож номер ваш не вийшов.
У залі розітнувся свист на адресу Никанора Івановича.
— Валютник він! — вигукували в залі. — Через таких і ми безневинно потерпаємо!
— Не лайте його, — лагідно сказав конферансьє, — він розкається. — І, звернувши до Никанора Івановича сповнені сліз блакитні очі, докинув: — Ідіть-но, Никаноре Івановичу, на місце!
Після цього артист покалатав дзвоником і гучно оголосив:
— Антракт, негідники!
Приголомшений Никанор Іванович, що несподівано для себе став учасником якоїсь театральної програми, знов опинився на своєму місці на підлозі. Йому почало снитися, що зала поринула в повну темряву і що на стінах червоним світлом загорілися слова: "Здавайте валюту!" Потім знову роз’їхалася завіса і конферансьє запросив:
— Прошу на сцену Сергія Герардовича Дунчиля.
Дунчиль виявився благовидним, але вельми занехаяним чоловіком років п’ятдесяти.
— Сергію Герардовичу, — звернувся до нього конферансьє, — ось уже півтора місяця ви сидите отут, вперто відмовляєтеся здати приховану ще у вас валюту, тоді як країна потребує її, а вам з неї жодної користі, ви все ж таки упираєтеся. Ви — людина інтелігентна, чудово все це розумієте і таки не хочете піти мені назустріч.
— На жаль, нічого не можу вдіяти, бо валюти в мене більше немає, — спокійно відповів Дунчиль.
— Так чи немає принаймні діамантів? — спитав артист.
— І діамантів немає.
Артист похилив голову і задумався, а потім плеснув у долоні. З-за куліси вийшла на сцену середнього віку дама, одягнена за модою, тобто в пальті без коміра і в крихітному капелюшкові. Дама виглядала збентеженою, а Дунчиль глянув на неї, не повівши бровою.
— Хто ця дама? — запитав ведучий програми у Дунчиля.
— Це моя дружина, — з гідністю відповів Дунчиль і подивився на довгу шию дами з певним обридженням.
— Ми потурбували вас, мадам Дунчиль, — звернувся до дами конферансьє, — ось із якого приводу: ми хотіли вас запитати, чи є ще у вашого чоловіка валюта?