Від цього, у свою чергу, відмовився Никанор Іванович, а перекладач тієї ж миті подав голові несподівану, але вельми цікаву пропозицію: з огляду на те, що добродій Воланд нізащо не хоче жити в готелі, а жити він призвичаєний просторо, то ось чи не винайме житлотовариство на якийсь тиждень, поки триватимуть гастролі Воланда в Москві, йому всю квартиру, тобто й кімнати небіжчика?
— Адже йому байдуже, покійнику, — пошепки сичав Коров’єв, — йому тепер, самі подумайте, Никаноре Івановичу, квартира ця ні до чого?
Никанор Іванович, трохи збентежившись, заперечив, що, мовляв, іноземцям належиться зупинятись у "Метро-полі", а не в приватних помешканнях...
— Кажу вам, вередливий, як чортзна-що! — зашепотів Коров’єв. — Ну не хоче! Не любить він готелів! Ось вони де в мене сидять, ці інтуристи! — звірливо нарікав Коров’єв, тичучи пальцем у свою жилаву шию. — Вірите, всю душу вимотати! Приїде... і або вишпигує що, як найостанніший сучий син, або ж вередами вимучить: і те йому не так, і не йому інак!.. А вашому товариству, Никаноре Івановичу, видима користь і певний зиск. А на гроші він не скупитиметься, — Коров’єв оглянувся, а потім шепнув на вухо голові: — Мільйонер!
Пропозиція перекладача була виразно практична, вельми солідна, але щось дивовижно несолідне було і в манері перекладача говорити, і в його одязі, і в цьому мерзенному, ні на що не придатному пенсне. Через це щось неокреслене точило душу голови, та все ж він вирішив пристати на пропозицію. Річ у тім, що в житлотоваристві був, на жаль, преповажний дефіцит. На осінь треба було закупати нафту для парового опалення, а за що — катма. З інтуристовими грішми, мабуть, можна було б і викрутитись. Але досвідчений і обачливий Никанор Іванович сказав, що йому насамперед доведеться погодити це питання з інтуристським бюро.
— Я розумію! — загукав Коров’єв. — Як же без погодження! Неодмінно! Ось вам телефон, Никаноре Івановичу, і негайно погоджуйте! А щодо грошей не церемоньтесь, — пошепки докинув він, ведучи голову в передпокій до телефону, — з кого ж узяти, як не з нього! Коли б ви бачили, яка в нього вілла в Ніцці! На те літо, як їхатимете за кордон, спеціально завертайте подивитись — ото диво!
Справа з інтуристським бюро полагодилася за допомогою телефону надзвичайно швидко, що вразило голову. З’ясувалося — там уже знають про намір добродія Воланда жити в приватній квартирі Лиходєєва і проти нічого не мають.
— От і чудово! — горлопанив Коров’єв.
Трохи ошелешений його торохтінням, голова сказав, що житлотовариство згодне на тиждень надати квартиру № 50 артисту Воланду за плату по... — Никанор Іванович трохи затнувся і проказав:
— По п’ятсот рублів за день.
Тут Коров’єв остаточно вразив голову. Мов злодій, підморгнувши у бік спальні, звідки чулися м’які стрибки важкого кота, він просичав:
— Отож за тиждень це складе три з половиною тисячі?
Никанор Іванович подумав, що він докине: "Ну і апетит же у вас, Никаноре Івановичу!" — але Коров’єв сказав зовсім інше:
— Та хіба це гроші? Просіть п’ять, він дасть.
Підсвідомо посміхаючись, Никанор Іванович і сам не зчувся, як опинився коло письмового столу небіжчика, де Коров’єв з великою швидкістю і вправністю виписав у двох примірниках контракт. Після цього він метнувся з ним у спальню і повернувся — обидва примірники вже були підписані розмашисто чужоземцем. Підписав контракт і голова, Тут Коров’єв попросив розписку на п’ять...
— Прописом, прописом, Никаноре Івановичу!.. тисяч рублів... — і зі словами, які зовсім не пасували до серйозної справи: — Ейн, цвей, дрей! — виклав голові п’ять нових банківських пачок.
Відбулося перераховування, що його Коров’єв пересипав жартами та примовками, на кшталт "гроші лічбу люблять", "без міри нема віри" і подібними.
Перерахувавши гроші, голова дістав від Коров’єва паспорт іноземця для тимчасової прописки, поклав його та контракт з грішми у портфель і, якось не втримавшись, сором’язливо попрохав контрамарочку...
— Про що мова! — ревнув Коров’єв. — Скільки вам квиточків, Никаноре Івановичу, дванадцять, п’ятнадцять?
Спантеличений голова пояснив, що контрамарок йому треба лише дві, йому та Пелагеї Антонівні, дружині.
Коров’єв миттю вихопив блокнот і хвацько виписав Никанорові Івановичу контрамарочку на дві особи в першому ряду. І цю контрамарочку перекладач спритно лівою рукою всучив Никанору Івановичу, а правою поклав у другу руку голови грубий хрусткий пакунок.
Зиркнувши на нього, Никанор Іванович густо зашарівся і почав відштовхувати його від себе.
— Так негоже... — мимрив він.
— Слухати не хочу, — зашепотів у самісіньке вухо Коров’єв, — у нас негоже, а в чужоземців — гоже. Ви його зневажите, Никаноре Івановичу, а це незручно. Ви затруднювали себе...
— Суворо карається, — тихо-претихо шепнув голова і озирнувся.
— А де свідки? — нашіптував у друге вухо Коров’єв. — Я вас питаю, де вони? Що ви?
І тієї хвилини сталося, як стверджував згодом голова, диво: пакунок сам собою вповз до нього в портфель. А потім голова, якийсь розслаблений і навіть розбитий, опинився на сходах. Вихор думок нуртував у його голові. Тут крутилася і ця вілла у Ніцці, й дресирований кіт, і гадка про те, що свідків і справді не було, і що Пелагея Антонівна радітиме контрамарці. То були розхристані думки, але загалом приємні. Та разом з тим якась голочка поколювала у самій глибині душі. Це була голочка занепокоєння. А ще тут же на сходах голову, як грім, ударила думка: "Як же потрапив у кабінет перекладач, якщо на дверях була печатка?! І як же він, Никанор Іванович, цим не зацікавився?" Деякий час голова мов баран бараном дивився на приступки сходів, але потім вирішив плюнути на це і не мучити себе мудрованими запитаннями...
Тільки-но голова облишив квартиру, зі спальні пролунав низький голос:
— Мені цей Никанор Іванович не сподобався. Він пройда і шахрай. Як би так поробити, щоб він сюди більше не потикався?
— Мессіре, аби ви тільки наказали!.. — відгукнувся звідкілясь Коров’єв, але не деренчливим, а дуже чистим і дзвінким голосом.
І, як стій, клятий перекладач був уже в передпокої, накрутив там номер і почав чомусь дуже плаксиво говорити у рурку: