Сповна здійснити це не було спромоги, і хоч-не-хоч довелося відповідати, хай скупо і понуро, на цілу низку запитань. І в Івана випитали геть-чисто все про його минуле життя, аж до того, коли та як він хворів на скарлатину років п’ятнадцять тому. Списавши за Іваном цілу сторінку, перегорнули її, і жінка з білому перейшла до розпитувань про Іванову рідню. Почалась якась нісенітниця: хто помер, коли та від чого, чи не пив, чи не хворів на венеричні хвороби, і все таке та подібне. Наостанку попрохали розповісти про вчорашню пригоду на Патріарших ставках, але надто не сікались, згадці про Понтія Пілата не дивувалися.
Потім жінка поступилась Іваном чоловікові, а той заходився коло Івана по-своєму і ні про що вже не розпитував. Він виміряв температуру Іванового тіла, полічив пульс, подивився йому в очі, світячи ів них якоюсь лампою. Згодом на допомогу чоловікові прийшла інша жінка, і Івана кололи, але не боляче, чимось у спину, креслили руків’ям молоточка якісь знаки йому на шкірі грудей, стукали молоточками по колінах, від чого ноги Іванові підскакували, кололи палець і брали з нього кров, кололи в лікоть, надягали на руки якісь браслети...
Іван лише гірко посміхався про себе і міркував, як воно все по-дурному і дивно обернулося. Подумати тільки! Хотів застерегти усіх перед небезпекою, що загрожує від невідомого консультанта, мав намір його впіймати, а домігся лише того, що опинився в якомусь кабінеті, щоб розказувати якусь нісенітницю про дядька Федора, що пив у Вологді запоєм. Нестерпна дурість!
Нарешті Івана відпустили. Його відвели назад у його кімнату, де він дістав чашку кави, двоє некрутих яєць і білий хліб з маслом. З’ївши та випивши все запропоноване, Іван вирішив дожидатися когось головного в цьому закладі та й домогтися вже в нього і уваги до себе, і справедливості.
І він дочекався його, і дуже швидко після свого сніданку. Несподівано розчахнулися двері Іванової кімнати, і в неї найшла сила люду в білих халатах. Попереду всіх ішов ретельно, по-акторському виголений чоловік років сорока п’яти, з приємними, але дуже пронизливими очима і ґречними манерами. Весь почет виявляв йому пошану й увагу, отож його поява була вельми врочистою. "Як Понтій Пілат!" — подумалося Іванові.
Так, це був, безсумнівно, головний. Він сів на табурет, а всі лишилися стояти.
— Доктор Стравінський, — відрекомендувався той, хто сів, Іванові і подивився на нього доброзичливо.
— Ось, Олександре Миколайовичу, — стиха сказав хтось з охайною борідкою і подав головному з обох боків списаний Іванів аркуш.
"Цілу справу зшили", — подумав Іван. А головний навиклим оком проглянув аркуш, буркнув: "Угу, угу..." і перемовився з супутниками кількома фразами маловідомою мовою.
"І латиною, як Пілат, говорить", — сумно подумав Іван. Тієї миті одне слово примусило його здригнутись, і слово це було "шизофренія" — гаті-гай, ще вчора його промовив триклятий чужоземець на Патріарших ставках, а сьогодні ось повторив професор Стравінський.
"Отож і це знав!" — тривожно подумав Іван.
Головний, очевидячки, взяв собі за звичай погоджуватися з усіма і тішитися всьому, хоч що б йому казали довкола, і висловлювати це, примовляючи: "Славно, славно..."
— Славно! — сказав Стравінський, повертаючи комусь аркуш, і звернувся до Івана: — Ви — поет?
— Поет, — понуро відповів Іван і вперше притьмом відчув якусь незбагненну відразу до поезії, а його власні вірші, які пригадались йому цієї миті, здалися чомусь неприємними. Морщачи обличчя, він у свою чергу спитав Стравінського:
— Ви — професор?
На це професор Стравінський згідливо-люб’язно похилив голову.
— І ви — головний тут? — вів далі Іван.
Стравінський і на це вклонився.
— Мені з вами треба поговорити, — багатозначно сказав Іван Миколайович.
— Я для цього і прийшов, — відгукнувся Стравінський.
— Річ ось у чому, — почав Іван, відчуваючи, що настала вирішальна мить, — мене тут у божевільного пошили, ніхто не хоче слухати!..
— О ні, ми вислухаємо вас дуже уважно, — серйозно й заспокійливо сказав Стравінський, — і в божевільного шити вас ні за що не дозволимо.
— Тож слухайте: учора ввечері на Патріарших ставках я зустрівся з таємничою особою, чужоземцем не чужоземцем, який наперед знав про смерть Берліоза і особисто бачив Понтія Пілата.
Почет мовчки і незворушно слухав поета.
— Пілата? Пілат — це той, що жив за Ісуса Христа? — мружачись на Івана, запитав Стравінський.
— Той самий.
— Ага, — сказав Стравінський, — а цей Берліоз загинув під трамваєм?
— Так, його саме вчора при мені і зарізало трамваєм на Патріарших, а цей загадковий громадянин...
— Знайомий Понтія Пілата? — запитав Стравінський, який, вочевидь, відзначався великою кмітливістю.
— Саме він, — підтвердив Іван, вивчаючи Стравінського. — Так от він сказав наперед, що Аннушка розлила олію... А він і послизнувся саме на тому місці! Як ви на це подивитесь? — багатозначно спитав Іван, розраховуючи справити великий ефект своїми словами.
Але цього ефекту не було, а Стравінський звичайнісінько поставив наступне питання:
— А хто ж ця Аннушка?
Це запитання трохи роздратувало Івана, обличчя його , пересмикнуло.
— Аннушка тут нічого не важить, — промовив він нервуючи. — Біс її знає, хто вона така. Просто дурепа якась із Садової. А важить тут те, що він наперед знав, розумієте, наперед знав про олію! Ви мене розумієте?
— Дуже добре розумію, — серйозно відповів Стравінський і, торкнувшись коліна поетового, додав: — Не хвилюйтесь і продовжуйте.
— Продовжую, — сказав Іван, намагаючись упасти в тон Стравінському і знаючи з гіркого досвіду, що тільки врівноваженість допоможе йому, — так от цей страшний тип, а він бреше, що консультант, має якусь надзвичайну силу... Наприклад, за ним поженешся, а догнати його — не доженеш. А з ним ще двоє, також гарні, але на свій копил: якийсь довготелесий у битих скельцях і, окрім цього, неймовірних розмірів кіт, що самостійно їздить трамваєм. Окрім того, — Іван, якого ніхто не перепиняв, говорив щодалі запальніше і переконливіше, — він особисто був на балконі в Понтія Пілата, у чому немає жодних сумнівів. Так що ж це таке? Га? Його слід негайно заарештувати, а то він накоїть несказанного лиха.