Слова "душа" вжито тут цілком свідомо. Хоч би що ми називали людською душею — сприйнятливий дух, індивідуальність, особистість, свідомість — усі ці нематеріальні якості, безперечно, властиві були й Майклові. Його душа мала всі риси людської й різнилась від неї хіба ступенем розвитку. Він знав любов, смуток, радість, гнів, гордість, сором, почуття гумору. Три найголовніші властивості людської душі — пам’ять, воля й розуміння; і Майкл був наділений ними всіма.
Так само, як і людина, він сприймав зовнішній світ п’ятьма чуттями. Як і в людини, те сприйняття в нього випилялось у формі відчуттів. А відчуття часом породжували в ньому, як і в людях, емоції. Навіть більше — як і люди, він мав уявлення, а з уявлень у його мозку складались узагальнення — звісно, не такі широкі, глибокі й складні, як людські, та все ж справжні узагальнення.
Можливо, щоб не так уже принижувати людину ототожненням найвищих її ознак із собачими, слід усе ж припустити, що відчуття у Майкла були не такі гострі, як людські — приміром, укол голкою в лапу був би йому не такий дошкульний, як нам укол у долоню. Так само доведеться припустити, що думки, які зроджувались у нього в голові, були невиразніші, млистіші, ніж людські думки. Далі треба визнати, що Майкл ніколи, навіть за мільйон життів, не спромігся б довести жодної з Евклідових теорем чи розв’язати квадратового рівняння. Однак він знав напевне, що три кістки — це більше, ніж дві кістки і що десять собак становлять зграю куди грізнішу, ніж два собаки.
Але на одне припущення ми ніяк не можемо погодитись, а саме — ніби Майкл не вмів любити так само віддано, щиро, некорисливе, шалено й жертовно, як люблять люди. Він умів так любити — бо така натура в усіх собак.
Майкл любив капітана Келлара дужче за власне життя. Як Джеррі за свого Шкіпера, Майкл не завагався б віддати життя за Келлара. І коли з часом капітан Келлар, як і плантація Ме-ріндж та всі Соломонові острови, остаточно запав у його уявленні в цілковите небуття, йому судилося так само безоглядно полюбити оцього шестиквартового стюарда, що вмів так добре ладнати із собаками й так знадливо цмокати губами. Квека — ні, бо Квек був чорношкірий. Квека він просто терпів як додаток, як деталь оточення, як власність Дега Доутрі.
Правда, він не знав цього нового бога як Дега Доутрі. Квек називав його "паном"; проте Майкл знав, що чорношкірі звертаються так і до інших білих людей. Він багато разів чув, як чорношкірі називали "паном" і капітана Келлара. А на "Макамбо" капітан Данкен називав Доутрі "стюардом", і капітанові помічники, і пасажири — усі кликали його так; отож для Майкла ім’я його бога було Стюард; він довіку знав його тільки під цим ім’ям і згадував про нього як про Стюарда.
Але сам він тепер лишився без імені. Другого вечора на "Макамбо" Доутрі й завів мову про це. Майкл сів перед ним долі, поклав морду йому на коліна, і дивився на нього сяйними очима, і прислухався до його мови, нашорошуючи вуха, і радісно стукав по підлозі обрубком хвоста.
— Ось що, синку, — тлумачив йому стюард. — Твої тато й мама були ірландці. Ну, ну, не відмагайся, шельмо…
Це він додав, коли Майкл, підбадьорений явно добродушним і ласкавим тоном, завихляв усім тілом та ще завзятіше застукав хвостом. Слів він, звісно, не міг зрозуміти, зате в самих звуках ласкавої мови відчував таємничу принадність, властиву білим богам.
— Не годиться соромитися свого роду. І пам’ятай, що ірландців бог любить… Квеку! Ти біжи льодовник, неси два пляшка пиво!.. У тебе ж, братку, на морді написано твою ірландську породу.
Майкл аж затарабанив хвостом.
— Та не підлабузнюйся. Знаю я вашу облесливу, влізливу натуру. Так і моститься в серце залізти. Ні, затям собі, у мене серце тверде. Занадто вже воно пивом набрякло. Я тебе вкрав, щоб продати, а не щоб полюбити. Може, колись би я тебе й полюбив, ще поки з пивом не знався. А тепер я віддам тебе за двадцять фунтиків готівкою, тільки-но трапиться нагода. А любити тебе я не збираюсь, отож і не мостися. То що пак я казав, коли ти так нечемно перебив мене своїми лестощами?..
Ту хвилину Квек підніс стюардові відкорковану пляшку, і Доутрі урвав мову, щоб хильнути пива. А тоді зітхнув, утер рукою губи й повів далі:
— Чудне діло виходить, синку, з оцим проклятущим питвом. Он Квек, ота остаркувата мавпа, що шкіриться на нас, — він мій. Я йому хазяїн. Але мені хазяїн — пиво, їй же богу. Скільки я його видудлив — цілі гори пляшок, такі гори, що й пароплава б потопили. Щиро кажу, песику, я тобі заздрю. Як тобі, либонь, гарно, що нутро в тебе не спечене алкоголем. Тепер твій хазяїн я, а скоро буде той, хто дасть мені за тебе двадцять фунтиків, але гора пляшок твоїм хазяїном не буде ніколи. Ви вільніший чоловік, ніж я, пане песику, хоч я й не знаю, як вас звати. Ага, оце ж бо я й хотів…
Він допив пиво, кинув пляшку Квекові й кивнув йому відкоркувати другу.
— Не так легко тебе назвати, як здається. Звісно, ірландське має бути назвисько, але яке? Педді? Хитаєш головою? Твоя правда! Надто по-простацькому. Ти ж не наймит якийсь! Балме-на — вже краще, тільки це дівчаче ім’я, а ти ж таки хлопець. Ага! Стривай-но. Хлопець! Бой! Поміркуймо-но… Банші-бой? Ні, погано. Ерін-бой?
Доутрі схвально кивнув головою й простяг руку по другу пляшку. Хильнув із неї, замислився, знову хильнув.
— Ага, придумав! — урочисто оголосив він. — Кілені — гарне ім’я, і ти будеш Кілені-бой. Ну, як воно вам, мостивий пане? Пишно, гучно, мовби граф який або… або бровар на спочинку.
О, я на своєму віку багатьом їм поміг доробитися маєтку й піти на спочинок!
Він допив і другу пляшку, тоді раптом спіймав Майкла за морду, нахилився, потерся носом об його писок і так само раптово відпустив. Майкл, тарабанячи хвостом по підлозі, втупив жваві, сяйні очі в обличчя своєму богові. Справжня душа, чи то єство, чи то психіка мерехтіла в тих собачих очах, сповнених любові до цього шпакуватого бога, чиї слова були йому незрозумілі, але самі їхні звуки промовляли так солодко до його серця.
— Агов! Квеку!
ІСвек, що сидів долі навпочіпки, облишив вощити черепахового гребінця, якого зробив хазяїн, і звів очі, радий виконати наказ.