— Ось хоч би цей тер’єр, — Колінз кивнув головою на Майкла, який стояв за два-три кроки позаду й понуро споглядав усе, що робилось на арені. — Він чистокровний, і в нього обидві вади: впертий і злий. Тому він ні на що не годиться. Я його ні разу не лупцював по-справжньому й не буду. Бо це ні до чого. Як дуже його притиснути, він огризатиметься. І не впокориться до смерті. А щоб заїдатись, коли не дуже тиснуть, він занадто розумний. Але як не тиснути, то він і не навчиться нічого. Я б його сплавив хоч і сьогодні, якби не був певен, що дель Мар не міг помилитися. Сердешний Гаррі знав, що в цього пса якийсь особливий хист, козирний номер, і я хочу дошукатися, що ж воно таке.
— Може, він із левами виступає? — підказав Чарлз.
— Так, він саме з тих, що не злякаються й лева, — погодився Колінз. — Але який же особливий номер може він викопати з левами? Класти голову в пащу? Я ще не чув, щоб собаки таке робили, і це непогана думка. Що ж, можна спробувати. Бо хіба лиш це нам і зосталось, уже ми його на всьому пробували.
— Можна зі старим Ганнібалом, — знову підказав Чарлз. — Йому колись у цирку Сейлза й Сінкера жінка клала голову в пащу.
— Старий Ганнібал починає дуріти, — заперечив Колінз. — Я давно за ним стежу й хочу його спекатись. Кожна тварина може будь-коли сказитися, надто дика. Розумієш, життя їхнє неприродне. А як сказиться, тоді амба. Пропали твої гроші, а як не знаєш свого діла, то й сам можеш пропасти.
Майкла, напевно, справді випробували б із Ганнібалом, і, можливо, він позбувся б голови в страшній левовій пащі, якби ненароком не втрутився щасливий випадок. Бо за мить Колінз уже слухав квапливі слова наглядача над левами й тиграми. То був чоловік років, може, сорока, хоч виглядав він на добрих шістдесят. Глибокі зморшки в нього на обличчі скорше були схожі на сліди від пазурів хижого звіра, ніж на тавро його власної звірячої натури.
Старий Ганнібал починає казитися, — ось до чого зводилося його повідомлення.
— Дурниця, — відповів Колінз. — Це ти вже старієш і не даси йому ради. Ось я тобі покажу. Ходіть усі з нами, подивитесь. П’ятнадцять хвилин перепочинете, і я вам покажу те, чого на арені що не бачили. За такий номер можна б правити десять тисяч на тиждень… тільки надовго б його не стало. Старий Ганнібал дуже скоро задер би лапи вгору й здох із самої образи. Ходімо! Гей, ходіть усі зі мною! П’ятнадцять хвилин перерва.
І Майкл поплентався за останнім, найстрашнішим своїм хазяїном, а позаду тяглася ціла вервечка колінзових помічників та гостей-дресирувальників. Як було відомо всім, Гаріс Колінз демонстрував своє мистецтво тільки "вершкам" циркового світу.
Наглядач над левами й тиграми, що мав обличчя, поборознене лазурями власної звірячої натури, злякано заволав, коли побачив, що хазяїн збирається ввійти до Ганнібалової клітки із самим мітлищем у руці.
Ганнібал був уже старий, але вважався найбільшим левом у неволі й мав ще цілі зуби. Він ходив туди й сюди по клітці, важко ступаючи й похитуючись, як ходять усі поневолені звірі, коли перед його кліткою спинився гурт несподіваних глядачів. Лев не звернув на людей ніякої уваги, а ходив собі далі, мотаючи головою з боку на бік і гнучко повертаючись, коли доходив до стінки, з таким виглядом, ніби мав якусь певну мету.
— Отак він уже два дні ходить, — скиглив доглядач. — А як підійдеш до клітки, зразу лапою махає. Ось гляньте, що мені пробив, — і він підняв праву руку. Верхня й спідня сорочка були роздерті, а по шкірі тяглися довгі подряпини, і на них повиступали крапельки крові. — Я не всередині був. Це він крізь ґрати дістав, одним помахом, як я збирався вичищати з клітки. Якби хоч був заревів абощо. А то мовчить увесь час, тільки ходить і ходить.
— Де ключ? — спитав Колінз. — Гаразд. Впусти мене туди. А потім замкни клітку й вийми ключ із замка. Загуби його, забудь десь, закинь. Я встигну діждатися, поки ти його знайдеш, щоб мене випустити.
І Гаріс Колінз, цей щуплявенький чоловічок, який до смерті боявся, щоб дружина за обідом не вивернула йому на голову миску гарячої юшки, перед очима у своїх помічників та гостей-колег увійшов до клітки, озброєний самим мітлищем. Дверцята за ним зачинили, і він відразу, спокійно, але уважно дивлячись на Ганнібал а, що все ходив туди й сюди, повторив свій наказ замкнути його й вийняти ключа.
Разів із півдесятка лев пройшов по клітці, не звертаючи на людину ніякої уваги. А потім, коли він саме відвернувся задом до Колінза, той заступив йому зворотну дорогу. Вертаючись назад і спіткавши перепону, Ганнібал не заревів. Він тільки, загравши могутніми м’язами під шовковистим рудим хутром, підняв лапу, щоб змахнути ту перепону геть. Та Колінз, заздалегідь знаючи, що зробить лев, випередив його й уперіщив мітлищем по ніжному носі. Ганнібал сахнувся назад, коротко рикнувши, і відмахнувся могутньою лапою. Але Колінз випередив його знову й ще раз ударив по носі, змусивши відступити.
— Примусьте його нахилити голову, це весь секрет безпеки, — промовив король дресирувальників тихим, напруженим голосом. — А, ти так? Ну, на ще.
Розгніваний Ганнібал, припадаючи, щоб стрибнути, підвів був голову, але новий удар по носі змусив його нахилити її, і цар звірів позадкував, носом до підлоги, а в горлі і десь аж у грудях йому клекотіло глухе гарчання.
— Дивіться, — сказав Колінз, рушив слідом і вперіщив лева ще раз, підганяючи його відступати швидше. — Людина — хазяїн, бо вона вміє думати, — провадив він свою лекцію. — Треба тільки, щоб голова керувала тілом, от і все. Передбачайте, що хоче зробити звір, і випереджайте його. Ось дивіться, як я його приборкаю. Він не такий страшний, як йому хочеться думати. І цю думку, поки вона ще не закоренилася, треба вибити йому з голови. Я це й зроблю мітлищем. Дивіться.
Він прогнав звіра задки через усю клітку, раз у раз б’ючи його по носі й не даючи йому підвести голови.
— Ось я зараз зажену його в кут.
І Ганнібал, гарчачи, рикаючи, пирхаючи, пригинаючи голову та намагаючись відмахнутись передніми лапами від настирливого мітлища, покірливо позадкував у куток і підібгав під себе зад, немов силкувався згорнутись у клубочок, зробитися меншим, сховатися сам у себе. Морду він тримав весь час нахилену вниз, а тому стрибнути ніяк не міг. І раптом він повільно підвів голову й позіхнув. А Колінз, бачивши, що він підводить голову повільно, і знаючи раніше за самого Ганнібала, що він зараз позіхне, цього разу не вдарив його.