— Що ви, що ви, містере Грінліфе, — пробелькотів зчудовано Доутрі, не годний зрозуміти, чим це він міг образити старого.
— Ви мій друг, сер, — провадив той суворо й докірливо. —
І я ваш друг. А з ваших слів виходить, що ви думаєте, ніби я прийшов до цієї пекельної діри тільки попрощатися з вами. Ні, я прийшов забрати вас, сер, — вас і вашого чорношкірого. Шхуна чекає на вас. Усе вже влаштовано. Вас зараховано до екіпажу в посередницькій конторі. Обох вас. Контракти за вас учора підписали підставні особи — один барбадоський негр і один білий. Я сам знайшов їх у матроському готелі на Комершел-стріт й заплатив по п’ять доларів за цю послугу.
— Господи, містере Грінліфе, але ж ви, здається, забули, що ми обидва прокажені.
Старий Моряк схопився зі стільця, мов ушпигнутий, і зі щирим гнівом на старечому виду закричав:
— Ні, це ви, сер, здається, забули, що ми з вами друзі!
І раптом, ще в гнівному запалі, простяг уперед руку.
— Стюарде, Доутрі, містере Доутрі, друже, чи сер, чи як вас назвати! Це вам не баєчка про баркас, про таємні крюйс-пелен-ги та про скарб на морський сажень у піску. Це правда. Я маю людську душу. Оце, сер, — він тицьнув простягнену руку стюардові під ніс, — моя рука. Я хочу від вас одного, і ви повинні це зробити — зараз, у сю мить. Ви повинні взяти її своєю рукою й стиснути від щирого серця, як я стисну вашу.
— Але ж… але ж… — промимрив Доутрі.
— Як ви цього не зробите, я не піду звідси. Я зостануся тут до самої смерті. Я добре знаю, що у вас проказа. І більше мені про це не нагадуйте. Ось моя рука. Візьмете ви її чи ні? Я вам ще раз кажу, що це від щирого серця. І попереджаю — якщо ви її не візьмете, я сяду на цей стілець і не встану, поки не вмру. Я хочу, щоб ви зрозуміли: я чоловік, і чоловік порядний. Я ваш друг, ваш товариш. Я не боягуз. Я живу серцем і розумом, сер, а не жалюгідною шкурою. Це тільки моя тимчасова оболонка. Візьміть мою руку. А потім ми з вами поговоримо.
Дег Доутрі простяг руку ще нерішуче, але Старий Моряк ухопив її й стис аж до болю кощавими старечими пальцями.
— Отепер можна поговорити, — сказав він. — Я все обміркував. Ми відпливаємо на "Вифлеємі". Коли наш пірат збагне, що не матиме ні пенса з мого казкового скарбу, ми його покинемо. Він сам радий буде спекатися нас. Ми втрьох — я, ви й ваш чорношкірий, — висядемо на Маркізьких островах. Прокажені ходять там на волі, і ніяких обмежень для них нема. Я сам бачив. Там ми всі будемо вільні. Ті острови — земний рай. І там ми оселимося. Що нам треба? Очеретяну хатину. Тяжко працювати там не доведеться. Берег, море, гори — гуляй, де хочеш. Ви там зможете плавати на човні, і купатися, і ловити рибу, і полювати. Там є дикі кури, гірські кози й більша дичина. Банани, хлібні плоди, аво-кадові груші ростуть просто над головою, а червоний перець перед дверима. Держатимемо курей, будуть і яйця. Квек куховаритиме. І пиво там буде. Я давно завважив вашу невтоленну спрагу. Матимете своє пиво, шість кварт на день, а схочете — то й більше.
Не барімось. Ходімо. На жаль, я не зміг розшукати вашого пса. Я навіть детективів наймав — ото здирці! Доктор Еморі вкрав Кілені-боя у вас, але того ж дня пса вкрадено в нього. Я все Сан-Франциско обнишпорив, та Кілені-бой щез, як і ми зараз щезнемо з цього паскудного міста.
На нас чекає машина. Шоферові добре заплачено. Крім того, я пообіцяв убити його, якщо він підведе. Треба йти через кучугури на схід і трохи на північ, там за оцим чудернацьким лісом є дорога… Усе готово. Рушаймо. Гляньте, уже сіріє. Треба ж варту обминути непомітно…
Вони вийшли надвір, у бурю. Квек, шаленіючи з радості, йшов позаду. Спершу Доутрі намагався триматись осторонь, та скоро, коли сильний подмух вітру ледь не звалив кволого старигана, він ухопив його під руку й став, підтримуючи ззаду, підпихаючи на грузький, сипкий піщаний схил.
— Дякую, стюарде, дякую, друже мій, — прошепотів Старий Моряк, тільки-но вітер стих на хвильку.
РОЗДІЛ XXII
Хоч Майкл і не любив Гаррі дель Мара, проте пішов за ним у нічну темряву досить охоче. Дель Мар прийшов, як злодій, — з безмежною осторогою прокрався на заднє подвір’я садиби доктора Еморі, де було ув’язнено Майкла. Він заздалегідь ретельно вивчив сцену дії й міг не вдаватися до дешевих мелодраматичних ефектів, навзірець електричного ліхтарика. Навпомацки він знайшов двері до флігелька, відімкнув їх, тихо ввійшов і став намацувати руками цупку кошлату шерсть.
Майкл, безстрашний, мов лев, відразу наїжачився, зачувши чужого, однак не загавкав. Він тільки принюхався й упізнав нічного гостя. Хоч він і не любив цього чоловіка, проте дозволив обв’язати собі шию шворкою й мовчки пішов за ним на вулицю, до таксі, що чекало за рогом.
Він міркував — якщо визнати за ним таку здатність — дуже просто. Цього чоловіка він не раз бачив у стюардовому товаристві. Чоловік був стюардів приятель, бо вони сиділи вдвох за столом і пили. Стюард пропав. Майкл не знав, де його шукати, і сам був в’язнем на задньому подвір’ї чужого дому. А що сталось один раз, могло статися й знову. Отже, коли бувало, і то не раз, що стюард, цей чужий чоловік і Майкл сиділи за одним столом, то було можливо, що таке станеться й ще раз, і він, Майкл, сидітиме на стільці в яскраво освітленому шинку, і цей чоловік сидітиме з одного боку, а укоханий стюард — з другого, і перед ним стоятиме кухоль пива. Такого висновку дійшов Майкл — бо це справді був розумовий висновок — і вчинив згідно з ним.
Звичайно, Майклові думки й висновки не були укладені в словах. Скажімо, такого слова, як "приятель", зовсім не було в його словнику. І чи доходив він своїх висновків через низку послідовних зорових образів або через їх складені сполучення й зіставлення, цього ми, люди, поки що не можемо з’ясувати. Головне те, що він думав. Якщо не визнати цього, то виходить, що він діяв цілком інстинктивно, а це була б ще багато дивовижніша і неймовір-ніша річ, ніж те, що він по-своєму невиразно думав.
Так чи так, а поки таксі мчало лабіринтом сан-франциських вулиць, Майкл, насторожений, лежав біля дель Марових ніг, не виявляючи приязні до цього чоловіка, але й не показуючи нічим, що почуває до нього антипатію. Бо Майкл одразу відчув підлу дель Марову натуру, ще дужче спідлену жаданням привласнити пса задля зиску. Ще під час їхньої першої зустрічі в шинку портового району Барбарі Майкл наїжачив шерсть і войовниче напружився, коли цей чоловік поклав руку йому на голову. Майкл про нього не думав, не пробував його розгадати. Просто йому не сподобався дотик цієї руки — байдужий, хоч начебто приязний, коли дивитися збоку. Той дотик викликав неприємне відчуття. У ньому не було тепла, щирості, зичливості, не чулося душі.