РОЗДІЛ XX
Собака, як і кінь, підлого спідлює ще дужче. Підлий від природи Волтер Меріт Еморі став ще підліший, коли забажав стати Майкловим власником. Якби не Майкл, він повівся б зовсім інакше. Він учинив би з Доутрі так, як сказав сам Доутрі, — як білий із білим. Попередив би стюарда про його хворобу й дав би йому змогу відпливти до Південних морів, або до Японії, або до якої іншої країни, де прокажених не ізолюють. Для тих країн у цьому б не було нічого страшного, бо такий там закон і звичай, а Доутрі й Квек уникли б пекла в подобі сан-франциського чумного бараку, на довічне ув’язнення в якому прирекла їх підлість Еморі.
Крім того, ув’язнених у чумному бараці треба утримувати й стерегти день і ніч, протягом багатьох років; а отже, Еморі, вчинивши так, заощадив би платникам податків міста й округи
Сан-Франциско багато тисяч доларів, і ті гроші можна було б зужити доцільніше — на будівництво нових шкіл, на молоко для дітей бідноти, на нові парки, де могли б дихати повітрям мешканці душних міських нетрищ. Але якби Еморі вчинив людяніше, не тільки Доутрі з Квеком відпливли б за море, — з ними відплив би й Майкл.
Тільки-но двері зачинилися за полісменами, доктор Еморі похапцем збув усіх хворих, що дожидали в чекальні. А тоді, навіть не пообідавши, сів у свій автомобіль і помчав у портовий район, до мебльованих кімнат "Синій кит". Дорогою, завдяки своїм політичним зв’язкам, він прихопив офіцера карної поліції. Виявилося, що це справді було потрібно, бо господиня мебльованих кімнат нізащо не хотіла віддавати собаки, що належав її пожильцеві. Але Мілікен, поліційний офіцер, був їй добре відомий, і вона скорилася законові, що його уособлював офіцер, хоча, власне, сама того закону не знала.
Коли Майкла повели на шворці з кімнати, ззаду, з підвіконня, де сидів невеличкий сніжно-білий птах, озвався жалібний голос:
— Кокі! Кокі!
Еморі озирнувся й на мить завагався.
— По какаду ми пришлемо згодом, — сказав він господині. Та, ще нарікаючи, провела їх аж на вулицю й навіть не помітила, що поліційний офіцер, виходячи з номера Доутрі, не причинив за собою дверей.
Та не самого Волтера Меріта Еморі спідлило бажання заволодіти Майклом. Сидячи в глибокому шкіряному фотелі, у кімнаті закритого яхт-клубу, і поклавши ноги на другий фотель, Гаррі дель Мар, напівсонний після обіду, що для нього був заразом і сніданком, переглядав свіжі денні газети. Раптом в очі йому впав великий заголовок, а під ним коротеньких п’ять рядків. Він умить схопився на ноги. А хвильку подумавши, сів знову, натиснув кнопку дзвоника і, поки надійшов служник, ще раз перечитав той заголовок та п’ять рядків під ним.
У таксі, що мчало його до портового району, перед ним поставали видива багатства. Вони прибирали подобу то двадцяти — доларових монет із жовтого металу, то жовтих банкнот із гербом Сполучених Штатів, то чекових книжок, то облігацій із купонами, що просили ножиць, і чергувалися з образом кошлатого ірландського тер’єра на яскраво освітленій сцені, що, задерши вгору розтулений писок, усе співав, співав, як ще ніколи у світі не співав жоден собака.
Кокі перший виявив, що двері до кімнати прочинено, і задивився на них, розмірковуючи (якщо цим словом можна назвати те, що відбувається в голові птаха, коли він якимсь таємничим чином сприймає нове враження з довколишнього світу й вирішує, реагувати йому на те враження чи ні; з людьми буває так самісінько, і дехто з нас називає це "виявом волі"). Отож, дивлячись на прочинені двері, Кокі саме зважував, варто йому чи ні вивчити більше той отвір у ширший світ, а потім уже вирішити, потикатись туди чи ні, коли нараз очі його зустрілися з очима — іншого живого створіння, що теж виявило прочинені двері й зазирало в них.
Ті очі були хижі, зеленаво-жовті, і зіниці їхні то ширшали, то вужчали, бо вони оббігали темні й світлі кутки кімнати. Кокі одразу розпізнав небезпеку — смертельну небезпеку. Однак не зробив нічого. Переляк не пройняв його. Не рушачись, одного ока не спускаючи з отвору дверей, другим він дивився в очі худючій бездомній кішці, що просунула голову в кімнату, ніби привид.
Кішчині очі, меткі, пильні, безмежно сторожкі, з чорними прямовисними щілинками-зіницями, прорізаними ніби на чудовних жовто-зелених опалах, оббігли всю кімнату, а тоді спинилися на Кокі. І одразу по голові стало видно, що кішка напружилася, припала до підлоги й застигла. А очі її втупились у птаху кам’яним поглядом сфінкса, що дивиться вдалину через віковічні спраглі піски пустелі. Здавалось, вони дивляться так уже цілі тисячоліття.
Так само застиг і Кокі. Він не натяг плівки на скошене око, не ворухнув схиленою набік головою, ані жодним пірцем — нічим не виказав страху, що вже закрадався в нього. Кішка й птиця скам’яніли, дивлячись одне одному в очі, як мисливець і здобич, хижак і жертва, м’ясожер і його їжа.
Кілька довгих хвилин тривало так, потім голова в щілині прочинених дверей повернулась і зникла. Якби птахи вміли зітхати, Кокі зітхнув би з полегкістю. Та він навіть не ворухнувся, прислухаючись до повільної людської ходи, що затихала в коридорі.
Минуло ще кілька хвилин — і так само зненацька привид з’явився знову. Тепер уже не сама голова, а й довге гнучке тіло прослизнуло до кімнати й спинилось аж посеред підлоги. Очі знов утупилися в Кокі, а тіло застигло, тільки довгий хвіст метлявся з боку на бік рвучко, сердито, однак монотонно.
Не спускаючи Кокі з очей, кішка помалу підійшла ближче й спинилась менш як за шість футів від нього. Лише хвіст метлявся з боку на бік та очі жаріли самоцвітами у світлі, що падало з вікна просто на неї, а прямовисні зіниці звузились у ледь помітні чорні щілинки.
А какаду, хоча й не міг мати такого виразного уявлення про смерть, як у людини, все ж по-своєму розумів, ще йому загрожує кінець. Завваживши, що кішка вже помалу напружується перед стрибком, Кокі, цей відважний жмутик життя, уперше зроду виказав цілком прощенний страх.
— Кокі! Кокі! — жалібно крикнув він до глухих, бездушних стін.
Він звертався до цілого світу, до всіх сил і всіх речей у ньому, до двоногих живих істот — людей, а зокрема до стюарда, Квека й до Майкла. Крик його означав: "Це я, Кокі. Я зовсім маленький і кволий, і оця почвара хоче мене знищити, а я люблю ясний світ, хочу жити, хочу тішитися теплом і світлом, я такий невеличкий, такий плохенький, лагідний і не можу оборонитися від цього великого, кошлатого, голодного звіра, що хоче мене зжерти. Рятуйте мене, рятуйте! Я Кокі. Усі мене знають. Я Кокі".