Може, якщо захоче, із своїми друзями-волоцюгами грати у Мак-Клоскі на більярді доти, поки проміння Аврори не затьмарить своїм світлом електричних лампочок. Узи Гіменея, що завжди стримували його, навіть тоді, коли від прибуткового будинку Фрогмора вернуло з душі, тепер ослабли — Кеті поїхала.
Джон Перкінс не звик аналізувати свої почуття. Але сидячи у вітальні (розміром десять на дванадцять футів), де вже не було Кеті, він точно знав, чого йому так незатишно. Тепер він розумів, що Кеті конче потрібна йому для щастя. Його почуття до неї, заколисані одноманітною буденщиною, враз прокинулися, коли її не стало. Та й хіба не втокмачують нам з допомогою приказок, проповідей і байок, що ми починаємо цінувати пісню нібито тільки тоді, як солодкоголоса пташка полетить геть, хіба не навіюють щось таке не в менш барвистих і правильних висновках?
"Дурень я, дурень,— розмірковував Джон Перкінс.— Просто соромно, як я ставлюся до Кеті. Щовечора йду з дому, граю на більярді і випиваю чарку замість того, щоб посидіти з нею. Бідолашна дівчина сумує тут сама, без ніяких розваг, а я взяв собі таку моду! Джонче Перкінсе, ти останній гультіпака. Але я виправлюсь, моя дівчинка буде мною задоволена. Поведу її в ресторан, нехай розважиться. І від цієї миті й знати не хочу про Мак-Клоскі та його завсідників".
А за вікном гуркотіло місто, закликаючи Джона Перкінса пристати до танку Момуса. У Мак-Клоскі приятелі заганяли кулі в лузи, тренуючись перед вечірньою грою. Але ні втіхи й насолоди, ні стукотіння більярдних київ не спокушали сповнену каяття душу осиротілого Перкінса. У нього забрали його власність, якої він не цінував, яку скоріше навіть зневажав, і тепер йому бракувало її. Охоплений каяттям, Перкінс міг би простежити свій родовід аж до того чоловіка, якого звали Адам і якого херувими витурили з фруктового саду.
Праворуч од Джона Перкінса стояв стілець. На ньому висіла синя Кетіна кофтина. Вона ще немов зберігала обриси її тіла. На рукавах видніли характерні тонкі брижі, що утворилися від руху її рук,—то вона працювала, щоб йому було зручно і приємно. Від кофтини линув ледь чутний, але виразний аромат дзвіночків. Джон узяв її в руки і довго й пильно роздивлявся байдужий маркізет. А от Кеті ніколи не була байдужою. Сльози — так, сльози — набігли Джонові Перкінсу на очі. Коли вона повернеться, все буде інакше. Він віддячить їй за свою неуважність. Хіба варте чогось життя без неї?
Двері відчинилися. В кімнату ввійшла з маленьким саквояжем Кеті. Джон отетеріло витріщився на неї.
— Ох, яка я рада, що повернулась,— мовила Кеті.— Мама не дуже хвора. Сем зустрів мене на станції і сказав, що у неї було просто невеличке загострення хвороби і що все минулося після того, як вони дали телеграму. От я й повернулась найближчим поїздом. Умираю — хочу кави.
Ніхто не чув клацання й скреготу зубчастих коліс, коли механізм третього поверху прибуткового будинку Фрогмора знову запрацював відповідно до заведеного порядку. Паси стали на місце, пружину полагоджено, передачу відрегульовано, і колеса закрутилися, як і раніше.
Джон Перкінс глянув на годинник. Було чверть на дев'яту. Він узявся за капелюх і подався до дверей.
— Куди це ти зібрався, Джоне Перкінсе, хотіла б я знати? — роздратованим тоном спитала Кеті.
— Думаю заглянути до Мак-Клоскі,— відповів Джон,— зіграти з хлопцями партію-другу на більярді.
[1] Біла гарячка (лат.).
[2] На річці Ялу точились бої під час російсько-японської війни 1904—1905 рр.