Мене осяяв здогад, що драгуни, мабуть, щось знайшли там внизу. Саме тими днями я прочитав книгу про таємницю Ренн-де-Шато, це теж історія, в яку якимось чином замішані тамплієри. Один парафіяльний священик без грошей і без майбутнього, відновлюючи стару церковцю у селі, де мешкало двісті душ, піднімає кам'яну плиту підлоги на хорах і знаходить шкатулку, де були, як він каже, старовинні рукописи. Лише рукописи? Невідомо яким побитом, але наступними роками він стає страшенно багатим, сипле грошима, веде марнотратне життя, аж урешті постає перед церковним судом... А якщо з одним із драгунів або з обома сталося щось подібне? Інґольф спускається першим, знаходить якийсь коштовний предмет невеликих розмірів, ховає під курткою, піднімається нагору і нічого не каже своїм двом товаришам... Словом, я упертюх, і якби я ним не був, моє життя склалося б по-іншому.
Арденті торкнувся пальцями рубця. Тоді підніс руки до скронь, проводячи ними в напрямку потилиці, аби впевнитися, що чуб пригладжений як годиться.
— Я їду до Парижа, йду на телефонну станцію і перевіряю довідники цілої Франції, шукаючи прізвище Інґольф. Знаходжу тільки одне, в містечку Осер, і пишу на цю адресу, відрекомендовуючись дослідником археологічних знахідок. Через два тижні одержую відповідь від якоїсь старої повитухи: вона — донька того Інґольфа і хоче знати, чому я ним цікавлюся, ба більше, питає, чи я часом не знаю чогось про нього... Я так і знав, що тут криється якась таємниця. Я спішу до Осера, панна Інгольф мешкає в обплетеній плющем хатині з дерев'яною хвірткою, що зачиняється за допомогою шворки та цвяха. Підстаркувата панна, ґречна, люб'язна, не дуже освічена. Одразу питає про батька, і я відповідаю, що знаю лише те, що одного дня у Провені він спустився в підземелля ... мені це стало відомого я пишу історичний нарис про цю місцевість. Вона страшенно здивована, ніколи, мовляв, не думала, що її батько був у Провені. Він, звісно, служив у драгунах, але облишив службу в 1895 році, ще до її народження. Він купив цю хатину в Осері й 1898 року одружився з місцевою дівчиною, яка мала сякі-такі статки. її мати померла 1915 року, коли їй було п'ять років. Щодо батька, то в 1935 році він зник. Зник буквально. Поїхав до Парижа, як це він звичайно робив принаймні двічі на рік, і більше вона про нього нічого не чула. Місцева жандармерія телеграфувала до Парижа — здимів. Можливо, його спіткала смерть. Тож наша панна залишилася сама і взялася працювати, бо спадок по батькові був незначний. Очевидно, їй не вдалося знайти собі чоловіка — з її зітхань я зрозумів, що в неї був роман, єдиний у її житті, який закінчився нещасливо. "І ця постійна туга, ці постійні докори сумління, месьє Арденті, що я нічого не знаю про бідного татуся, не знаю навіть, де його могилка, якщо вона десь є". їй хотілося говорити про нього: він був такий ласкавий, спокійний, методичний, такий освічений. Він цілими днями просиджував у своєму кабінеті нагорі, на піддашші, читаючи і пишучи. А крім того, трохи працював у садку, іноді перекидався кількома словами з аптекарем — який теж помер. Іноді, як вона вже згадувала, їхав до Парижа, у справах, як він висловлювався. Але щоразу повертався з кількома пакунками книжок. Його невеликий кабінет ще й досі ними переповнений, вона згодилася показати його мені. Ми зійшли нагору. Чиста і впорядкована кімнатка, де панна Інгольф дотепер раз на тиждень незмінно витирала пилюку, мамі вона могла носити квітки на цвинтар, а для бідного татуся робити тільки це. Все так, як залишив він, їй жаль, що вона не вчилася і тепер не може прочитати ці книги, але все це старофранцузькою, латиною, німецькою, навіть російською, адже татусь народився і провів дитинство в Росії, він був син працівника французького посольства. Бібліотека містила сотню томів, в основному (на мою втіху) про процес над тамплієрами, приміром, Monumens historiques relatifs a la condamnation des chevaliers du Temple Ренуара, видані 1813 року, антикварна річ. Чимало томів про тайнопис, колекція, гідна криптолога, кілька томів з палеографії та історії дипломатії. Був тут також гросбух зі старими рахунками, і коли я почав його гортати, то знайшов один запис, який примусив мене аж підскочити: він стосувався продажу футляра, без жодних уточнень і без імені покупця. Цифри не згадувались, але запис був датований 1895 роком, а відразу після нього йшли точні рахунки, головна рахункова книжка розважливого добродія, який обачливо порядкував своїми заощадженнями. Кілька записів про придбання книг у паризьких антикварів. Хід подій для мене прояснювався: Інґольф знаходить у підземеллі золоту шкатулку, інкрустовану самоцвітами, не роздумуючи навіть миті, стромляє її собі під куртку, піднімається нагору — й ні пари з вуст своїм товаришам. Удома він знаходить усередині пергамент, це здається мені очевидним. Він їде до Парижа, йде до якогось антиквара, лихваря чи колекціонера, і, продавши шкатулку, хай навіть за нижчу від її вартості ціну, стає більш-менш заможним. Але цього йому не досить, він кидає службу, поселяється на селі й починає купувати книги та вивчати пергамент. У ньому, либонь, вже жив шукач скарбів, інакше він не лазив би підземеллями Провена, і йому, видно, вистачило освіти, аби наважитися самому взятися за розшифрування того, що він знайшов. Він працює спокійно, без турбот, як одержима ідеєю людина, понад тридцять років. Чи розповідав він комусь про свої знахідки? Хто його знає. У кожному разі, в 1935 році він, мабуть, відчув, що натрапив на слід, або ж навпаки, зайшов у глухий кут, бо вирішує звернутися до когось, аби розповісти те, що знає, або почути те, чого не знає. Але те, що він знав, було, мабуть, такою страхітливою таємницею, що той хтось, до кого він звертається, прибрав його. Але повернімось на піддашшя. Поки що треба було з'ясувати, чи не залишив Інгольф якого сліду. Я сказав ласкавій панні, що, можливо, вивчаючи книги її батька, я б зміг знайти якийсь слід його відкриттів у Провені, щоб широко висвітлити це у своїй праці. Вона зраділа, готова на все задля бідного татуся, дозволила мені залишитись там цілий пополудень і повернутися назавтра, якщо буде потреба, принесла мені кави, увімкнула світло і повернулася в садок, залишаючи мене паном становища. Кімната мала гладенькі білі стіни, там не було комодів, скринь, схованок, де я міг би шукати, але я не знехтував нічим, прискіпливо оглянув нечисленні меблі, зазирнув у єдину шафу, майже порожню, де був лише якийсь одяг, —що тхнув нафталіном, перевернув три-чотири картини з пейзажами. Я не обтяжуватиму вас деталями, скажу тільки, що працював я на совість, набивку диванів не лише промацав, але й стромляв у неї голки, аби дізнатися, чи не заховані там чужорідні тіла...