— З моїм? І з твоїм також, судячи з того, що я бачила сьогодні. Ти можеш бути знайомий із Симоном, а я ні. Браво.
— Чому ти називаєш його Симоном? Чому він зве тебе Софією?
— Та це ж гра! Я познайомилася з ним у друзів, цього тобі досить? І я вважаю його чарівним. Він цілує мені руку, наче княгині. А міг би бути моїм батьком.
— Дивись, щоб він не став батьком твоєї дитини.
Мені здалося, ніби це я в Байї розмовляю з Ампаро. Лоренца мала рацію. Альє знав, як цілувати руку молодій дамі, якій невідомий цей ритуал.
— Чому Симон та Софія? — наполягав Бельбо. — Хіба він зветься Симоном?
— Це чудова історія. Тобі відомо, що наш Усесвіт є плодом помилки і що це трішки моя вина? Софія була жіночою частиною Бога, адже тоді Бог був більше жінкою, ніж чоловіком, то вже потім ви почепили йому бороду і назвали його Він. Я була його доброю половиною. Симон каже, що я хотіла породити світ, не питаючи дозволу, я, тобто Софія, яка ще зветься, як же його, ага, Еннойя. Гадаю, моя чоловіча частина не хотіла творити — може, не мала відваги, а може, була імпотентом — і я, замість того щоб поєднатися з ним, захотіла створити світ сама, я не могла витримати, гадаю, це було з надміру любові, і це правда, я обожнюю весь цей безладний Усесвіт. Тому я — душа цього світу. Так каже Симон.
— Як люб'язно з його боку. Він каже це всім жінкам?
— Ні, дурнику, лише мені. Адже він зрозумів мене краще, ніж ти, адже він не намагається звести мене до свого уявлення. Він розуміє, що мені треба дати жити так, як мені хочеться. І Софія зробила саме так, вона кинулася творити світ. Вона зустрілася з первинною матерією, яка була гидкою, — мабуть, тому, що не вживала дезодорантів, — і вона зробила це зовсім не навмисне, але саме вона створила цього Демо... як же його?
— Чи не Деміурга?
— Авжеж, його. Не пам'ятаю вже, чи цього Деміурга зробила Софія, чи він уже був, і вона його підмовила, ну ж бо, дурнику, створи світ, буде страшенно весело. Деміург був, мабуть, страшенним нездарою і як слід створити світу не вмів, йому навіть не слід було цього робити, бо матерія була лиха, а він не мав права встромляти туди свого носа. Словом, він натворив те, що натворив, а Софія залишилася всередині. Ув'язнена у світі.
Лоренца говорила і багато пила. Щодві хвилини, коли багато хто вже почав мляво колихатися з заплющеними очима посеред зали, Ріккардо підходив до неї і наливав їй чогось до склянки. Бельбо намагався запобігти цьому, кажучи, що Лоренца вже й так забагато випила, але Ріккардо сміявся, трусячи головою, а вона бунтувалася, кажучи, що витримує алкоголь краще, ніж Якопо, бо вона молодша.
— О'кей, о'кей, — говорив Бельбо. — Не слухайся дідуся, слухайся Симона. Що він ще тобі говорив?
— Саме те, що я полонянка світу, тобто лихих ангелів... бо в цій історії ангели лихі, вони допомогли Деміургові заварити всю цю кашу... словом, злі ангели тримають мене між собою, вони не хочуть мене випустити і примушують страждати. Але час від часу серед людей з'являється хтось, хто мене впізнає. Як Симон. Він каже, що це вже було з ним одного разу, тисячу років тому — бо я не сказала ще тоді, що Симон практично безсмертний, якби ти знав, скільки він усього бачив...
— Аякже, аякже. Але вже більше не пий.
— Тс-с-с... Симон знайшов мене одного разу, коли я була проституткою в тирському борделі і звалася Єлена...
— І це тобі говорить цей добродій? А тебе аж розпирає від задоволення. Дозвольте поцілувати вам ручку, повіє мого смердючого Всесвіту... Який джентльмен.
— У всякому разі повією була та Єлена. Зрештою, за тих часів, коли вживали слово проститутка, мали на увазі вільну жінку, без зобов'язань, інтелектуалку, ту, яка не хоче бути домогосподаркою, тобі ж відомо, що проститутка була також вельможною дамою, тримала салон, сьогодні такі жінки займаються зв'язками з громадськістю; хіба ти назвав би хвойдою жінку, яка займається зв'язками з громадськістю, наче звичайну шльондру, яка чигає за містом на водіїв вантажівок?
У цю мить знову підійшов Ріккардо і взяв її за руку.
— Ходи, потанцюємо, — запропонував він.
Вони танцювали посеред зали, легкими, трохи п'яними рухами, ніби вдаряючи у барабан. Але час від часу Ріккардо притягав її до себе і владно клав руку їй на потилицю, а вона скорялася йому з заплющеними очима, з розпашілим обличчям, відкинувши назад голову, і її волосся прямовисно спадало з плечей. Бельбо запалював одну сигарету за одною.
За якийсь час Лоренца взяла Ріккардо за стан і повільно повела його, аж поки вони опинилися за крок від Бельбо. Не перестаючи танцювати, Лоренца взяла у нього з рук склянку. Вона тримала Ріккардо лівою рукою, а склянку — правою, відтак звернула свій дещо вологий погляд до Якопо і, здавалося, плакала, а насправді посміхалася... І говорила до нього.
— І це траплялося не один раз, розумієш?
— Не один раз що? — поспитав Бельбо.
— Що він зустрічався з Софією. Через багато століть Симон був також Гійомом Постелем.
— То був листоноша?
— Дурень. То був учений доби Відродження, який читав по-жидівському...
— По-єврейському.
— Яка різниця? Він читав по-їхньому, як діти читають комікси. З першого погляду. І от в одному шпиталі у Венеції він зустрічає стару, неписьменну служницю Йоанну, дивиться на неї і каже: ага, я зрозумів, це — нове втілення Софії, Еннойї, це — Велика Матір Світу, які зійшла поміж нас, аби спокутувати гріхи цілого світу, що має жіночу душу. І Постель бере Йоанну з собою, всі вважають його божевільцем, а йому байдуже, він її обожнює і хоче визволити з-під влади ангелів, а коли вона помирає, він цілу годину сидить нерухомо, вдивляючись у сонце, і цілими днями нічого не їсть і не п'є, в нього ніби вселилась Йоанна, якої більше нема, але вона немовби й є, бо вона є завжди, вона живе у світі й час від часу з'являється, так би мовити, втілюється... Хіба це не зворушлива історія?
— Я потопаю у сльозах. І тобі так до вподоби бути Софією?
— Але я Софія і для тебе, кохання моє. Ти знаєш, до того, як ти зі мною познайомився, ти носив жахливі краватки, а на спині у тебе було повно лупи?
Ріккардо знову взяв її за потилицю.
— Я можу взяти участь у розмові? — спитав він.