Десь після близько двох років праці я був задоволений сам із себе. Мені було цікаво. А невдовзі я зустрів Лію.
35
Sappia qualunque il mio note dimanda
ch'i' mi son Lia, e vo movendo intorno
le belle mani a farmi una ghirlanda.
Purgatorio, XXVII, 100-102
Лія. Я вже втратив надію знову її побачити, але я міг і ніколи її не зустріти, а це було б гірше. Я б хотів, аби вона була тут і тримала мене за руку, поки я відтворюю всі етапи своєї загибелі. Адже вона мені казала. Але вона повинна залишитися поза цією історією, вона і дитя. Сподіваюсь, вони відкладуть приїзд, приїдуть, коли буде вже по всьому, як би все не закінчилось.
* * *
Це було 16 липня 1981 року. Мілан починав знелюднюватися, довідковий відділ бібліотеки був майже порожній.
— Послухай, сто дев'ятий том збиралася взяти я.
— Тоді чому ж ти залишила його на полиці?
— Я пішла до стола поглянути в нотатки.
— Це не виправдання.
Вона безпардонно попрямувала зі своїм томом до стола. Я вмостився навпроти, намагаючись розглянути її обличчя.
— Як тобі вдається читати, якщо це не абетка Брайля? — запитав я.
Вона підвела голову, і я справді не міг зрозуміти, чи це лице, чи потилиця.
— Що? — запитала вона. — А-а, я чудово бачу крізь нього. — Але кажучи це, вона відвела свою гриву. У неї були зелені очі.
— У тебе зелені очі, — сказав я їй.
— Авжеж. А що? Це погано?
— Навпаки. Побільше б таких.
Отак усе й почалося.
— їж, ти ж худий, як тріска, — сказала вона мені за вечерею. Опівночі ми все ще сиділи у грецькому ресторані неподалік від Піладе, свічка в шийці пляшки майже геть розтопилася, а ми розповідали один одному все. Ми займалися майже тою самою роботою, вона переглядала статті для енциклопедії.
Мені здалося, що я мушу їй щось сказати. О пів на першу вона відвела свою гриву, щоб краще мене бачити, а я націлився у неї вказівним пальцем, тримаючи великий сторчма:
— Пім.
— Дивно, — сказала вона, — я теж.
І так ми стали одним тілом, і від цього вечора я був для неї Пімом.
* * *
Ми не могли дозволити собі нового помешкання, я спав у неї, а вона часто залишалася зі мною в офісі або вирушала на лови, адже краще за мене вміла йти по наших слідах і часто підказувала мені цінні асоціації.
— Як на мене, наша картка з розенкройцерами напівпорожня, — казала вона мені.
— Я думаю повернутись до неї днями, це мої бразилійські нотатки...
— Ну, тоді не забудь внести посилання на Єйтса.
— До чого тут Єйтс?
— А до того. Я отут прочитала, що він належав до розенкройцерського товариства, яке називалося "Вранішня зоря".
— Що б я робив без тебе?
* * *
Я знову почав навідуватися до Піладе, адже це було щось на зразок ділової арени, де я знаходив замовників.
Одного вечора я знову зустрів Бельбо (минулими роками він, мабуть, рідко сюди заглядав, а потім знову почав навідуватися після того, як зустрів Лоренцу Пеллегріні). Він не змінився, може, ще більше посивів, злегка схуд, але не дуже.
То була щира зустріч, якщо врахувати його обмежену експансивність. Кілька реплік про давні часи, твереза стриманість на тему останньої події, в якій ми були спільниками, та її епістолярних наслідків. Комісар Де Анджеліс більше не озивався. Хтозна, може справу здано в архів.
Я розповів йому про свою роботу, і він, здавалось, зацікавився.
— По суті, це те, що хотілося б робити мені, — Сем Спейд від культури, двадцять доларів денно плюс видатки.
— Але мені не трапляються таємничі й чарівні жінки, та й ніхто не приходить розповісти мені про мальтійського сокола, — сказав я.
— Хтозна. Ви цим розважаєтесь?
— Чи розважаюсь? — запитав я його. І, цитуючи його ж, відповів: — Це єдина річ, яку, як мені здається, я можу робити добре.
— Good for you , — відповів він.
Ми бачилися ще кілька разів, я розповів йому про свої бразильські пригоди, але він, на мою думку, був завжди неуважний, більше ніж звичайно. Коли Лоренци Пеллегріні не було, він не відривав очей від дверей, а коли вона була, неспокійно водив поглядом по бару, пильнуючи за її пересуваннями. Одного вечора, — це було десь у пору, коли бар зачинявся, — він сказав мені, дивлячись убік:
— Послухайте, можливо, ви нам будете потрібні, але не для побіжної консультації. Ви могли б присвятити нам, скажімо, кілька пообідніх годин на тиждень?
— Побачимо. А в чім річ?
— Одна залізоробна фірма замовила нам книгу про метали. Розповідь в основному за допомогою ілюстрацій. Популярна, але серйозна. Розумієте, у такому жанрі — метали в історії людства, від залізного віку до сплавів для космічних кораблів. Нам потрібен хтось, хто б ходив по бібліотеках та архівах і шукав добрі зображення, старі мініатюри, гравюри з книжок минулого століття, не знаю що іще, про ливарство або громовідводи.
— Згоден, завтра до вас зайду.
До нього підійшла Лоренца Пеллегріні.
— Ти відпровадиш мене додому?
— Чому я?
— Тому що ти мужчина моїх мрій.
Він почервонів, як умів червоніти тільки він, дивлячись ще більше вбік, і сказав:
— Ось свідок. — А до мене промовив: —Я мужчина її мрій. Це — Лоренца.
— Привіт.
— Привіт.
Він підвівся і прошепотів їй щось на вухо.
— Яке це має значення? — сказала вона. — Я попросила тебе відвезти мене машиною додому.
— Ага, — сказав він. — Даруйте, Казобоне, я мушу попрацювати таксистом для жінки невідомо чиїх мрій.
— Дурнику, — сказала вона з ніжністю і поцілувала його в щоку.
36
Дозвольте мені тим часом дати пораду моєму майбутньому або теперішньому читачеві, якщо він справді меланхолік: він не повинен читати симптомів або прогнозів у наступній частині, аби вони його не збентежили, адже це може принести йому більше шкоди, ніж добра, якщо він прикладатиме прочитане до себе самого… як це робить більшість меланхоліків.
R. Burton, Anatomy of Melancholy, Oxford, 1621, Вступ
Було очевидно, що Бельбо з Лоренцою Пеллегріні щось пов'язувало. Я не розумів, наскільки міцно й відколи. Навіть файли в Абулафії не допомогли мені відтворити цю історію.
Приміром, файл про вечерю з доктором Вагнером не має дати. Доктора Вагнера Бельбо знав ще до мого від'їзду, і, либонь, підтримував з ним стосунки й після початку моєї співпраці з видавництвом "Ґарамонд", адже я теж із ним познайомився. Отже, ця вечеря могла відбутися або до, або після вечора, який мені згадується. Якщо вона відбулася до нього, я розумію збентеження Бельбо, його стриманий розпач.