Чого тільки не спадає на думку, коли принишкнеш, сховавшися сам-один у перископі. Так, мабуть, почуває себе той, хто ховається у трюмі корабля, щоб емігрувати в далеку країну. І справді, моєю кінцевою метою мала бути статуя Свободи з діорамою Нью-Йорка. Можливо, мене охопить сонливість, може, це й на краще. Ні, я міг би прокинутись занадто пізно...
Найбільше я боявся наростання тривоги: коли наступає певність, що за мить ти закричиш. Перископ, заблокований на дні підводний човен; тобі здається, що навколо тебе вже плавають велетенські чорні рибини з морської безодні, але ти їх не бачиш, ти знаєш лише, що тобі бракує повітря...
Я кілька разів глибоко вдихнув повітря. Зосередитись. Єдине, що допоможе тобі в таку мить, це список із пральні. Повернутись до фактів, перелічити їх, вирізнити причини, наслідки. Я перебуваю в такому становищі з такої-то причини, а також ще й з іншої...
Мене охопили спогади, прозорі, чіткі, упорядковані. Спогади про останні божевільні три дні, а тоді — про минулі два роки, плуталися зі спогадами про попередні сорок літ, які я воскресив, ґвалтуючи електронний мозок Якопо Бельбо.
* * *
Я віддаюся спогадам (і віддавався їм тоді), аби надати якогось сенсу безладові й хибності нашого створення. Зараз, як і того вечора у перископі, я зіщулююся в одній віддаленій точці своєї душі, щоб витиснути з неї якусь історію. На зразок історії про Маятник. Це Діоталлеві сказав мені, що перша сфіра — це Кетер, Вінець, джерело, первісна порожнеча. Вона створила спочатку одну точку, яка стала Думкою, де були накреслені всі форми... Вона була і не була, замкнена в імені й вислизаючи з нього, вона ще не мала іншого імені, окрім "Хто?", чистого бажання назватися... На початку вона накреслила знаки в аурі, і з її найпотаємніших глибин забило джерелом темне полум'я, наче туман без кольору, аби дати форму безформному, і як тільки воно почало розгортатися, у її центрі утворилося джерело вогняних язиків, які виливалися, щоб освітити нижчі сфірот, додолу, аж до Царства.
Але, можливо, у такому цімцумі, у цій схованці, у цій самотності, твердив Діоталлеві, вже була обіцянка повернення.
2. ХОХМА
3
Во благо тихі ангели часто набувають і являють нам, смертним, видіння, знаки, образи й голоси чарівні й незрозумілі, що не мають для нас сенсу через невідому мову (незвичну для нас), і це призводить до великого подиву й навіть захвату нашого розуму, який намагається все те працелюбно зрозуміти, і так породжується ще більша пошана й любов до них самих (тобто — до ангелів).
Johannes Reuchlin, De arte cabalisiica, Hagenhau, 1517, III
Це було два дні тому. Того дня я ніжився в ліжку, не наважуючись підвестися. Я приїхав попереднього пополудня і зателефонував до видавництва. Діоталлеві все ще був у лікарні, а Ґудрун не сказала мені нічого оптимістичного: все так само, тобто погано. Я не насмілювався піти відвідати його.
Щодо Бельбо, то його в офісі не було. Ґудрун сказала, що він повідомив по телефону, що мусить виїхати через сімейні причини. Які сімейні причини? Дивне те, що він забрав текстовий процесор — Абулафію, як він тепер його називав — разом із принтером. Ґудрун сказала, буцім він забрав його додому, щоб закінчити якусь роботу. Навіщо такий клопіт? Хіба він не міг писати в офісі?
Я відчував себе сиротою. Лія з дитиною повернуться лише наступного тижня. Попереднього вечора я заскочив був до Піладе, але не застав там нікого.
Мене розбудив телефон. То був голос Бельбо, змінений відстанню.
— Ну що там? Звідкіля телефонуєте? Я вже вирішив, що ви загубились у Лівії, в районі одинадця...
— Не жартуйте, Казобоне, це серйозно. Я в Парижі.
— У Парижі? Хіба не я повинен був туди поїхати? Це ж я повинен був відвідати Консерваторій!
— Не жартуйте, повторюю. Я в кабіні... ні, в якомусь барі, словом, не знаю, чи зможу довго говорити...
— Якщо у вас немає жетонів, замовте розмову на виплат. Я чекатиму.
— Це не питання жетонів. Я потрапив у халепу. — Він почав говорити швидко, щоб не дати себе перебити: — План. План справді існує. Ради Бога, не кажіть мені того, що я знаю й сам. Мене шукають.
— Але хто? — Я все ще нічого не міг зрозуміти.
— Тамплієри, хай йому біс, Казобоне, я знаю, ви не захочете повірити, але все виявилося правдою. Вони гадають, що карта у мене, мене загнали в пастку, примусили поїхати до Парижа. Вони хочуть, щоб у суботу опівночі я був у Консерваторії, в суботу — розумієте — у ніч проти святого Івана... — Він говорив безладно, і я погано його розумів. — Я не хочу туди йти, намагаюся втекти, Казобоне, вони мене вб'ють. Ви повинні попередити Де Анджеліса — ні, Де Анджеліс тут нічого не зарадить — ніякої поліції, ради Бога...
— Тоді що?
— Не знаю, прочитайте дискети в Абулафії, останніми днями я ввів туди все, також і те, що трапилось протягом останнього місяця. Вас не було, я не знав, кому розповісти, і писав три дні й три ночі... Послухайте, йдіть в офіс, у шухляді мого бюрка є конверт із двома ключами. Той більший не потрібний, це ключ від мого сільського будинку, а менший — від помешкання в Мілані, йдіть туди і прочитайте все, тоді вирішуйте або, може, ми ще поговоримо, Боже мій, не знаю, що й робити...
— Гаразд, прочитаю. Але де я вас тоді знайду?
— Не знаю, я тут щодня переїжджаю з готелю до готелю. Скажімо, ви зробите все сьогодні і тоді завтра вранці зачекаєте у мене вдома, я спробую зателефонувати, якщо зможу. Боже мій, пароль...
Я почув галас, голос Бельбо наближався і даленів, лунаючи з різною гучністю, наче хтось намагався вирвати у нього слухавку.
— Бельбо! Що трапилось?
— Мене знайшли, пароль...
Сухий тріск, наче постріл. Мабуть, слухавка впала і вдарилась об стіну або об поличку під телефонним апаратом. Якась шамотня. Тоді клацнула повішена слухавка. Це зробив, звичайно, не Бельбо.
* * *
Я відразу пішов під душ. Мені треба було прокинутись. Я не розумів, що діялося. План існує? Яке безглуздя, це ж ми самі його вигадали. Хто схопив Бельбо? Розенкройцери, граф Сен-Жермен, Охрана, Лицарі Храму, асасини? Тут усе було можливе, оскільки все було неймовірне. Цілком може бути, що він з'їхав із глузду; останнім часом він був такий напружений, я не розумів, чи це через Лоренцу Пеллегріні, чи його все більше зачаровувало власне творіння — втім, План був спільний, мій, його, Діоталлеві, але саме він, здавалося, був найбільше ним захоплений, і це вже не скидалось на гру. Даремно робити інші припущення. Я пішов до видавництва, Ґудрун зустріла мене їдким зауваженням, що вся робота у видавництві тепер лежить на її плечах, я поквапився до кабінету, знайшов конверт, ключі й помчав до помешкання Бельбо.