Christoph von Besold (?), Додаток до Tonunaso Campanella,
Von der Spanischen Monarchy, 1623
Найкраще явилося згодом, і коли Ампаро повернулась, я вже був готовий поділитися з нею своїми відкриттями про незвичайні речі.
— Неймовірна історія! Ці брошури виходять у час, коли повсюди кишать подібні опуси, усі шукають оновлення, золотого віку, казкової країни духу. Один гортає магічні тексти, другий упріває коло жарівниць, працюючи над металами, ще інший намагається здобути владу над зірками, а дехто вигадує таємні абетки та універсальні мови. У Празі Рудольф II перетворює свій двір на алхімічну лабораторію, запрошує Коменського та Джона Ді, астролога англійського двору, який на декількох сторінках "Monas Ierogliphica" відкрив усі таємниці космосу, присягаюсь, саме так це називається, monas означає монада.
— Хіба я щось кажу?
— Лікарем Рудольфа II був той Міхаель Майєр, що написав книгу про візуальні та музичні емблеми "Atalanta Fugients", цілий ярмарок філософських яєць, драконів, які пожирають свій хвіст, сфінксів, тут і найясніше таємне число, і взагалі: будь-що є ієрогліфом чогось іншого. Розумієш, Галілей кидає камені з Пізанської вежі, Рішельє грає в монополію з половиною Європи, а тут усі метушаться з вибалушеними очима, намагаючись розшифрувати знаки світу: ну що ви мені розповідаєте, яке там вільне падіння, адже під ним (а точніше над ним) сховане щось зовсім інше. І знаєте що? Абракадабра! Торрічеллі конструював барометр, ці ж влаштовували балети, водограї та феєрверки в Hortus Palatinus у Гайдельбергу. А в цей час насувалася Тридцятилітня війна.
— Матуся Кураж, мабуть, аж стрибала з утіхи.
— Але й вони не лише розважалися. 1619 року палатинський курфюрст приймає корону Богемії, гадаю, тому, що йому до смерті кортить панувати над магічним містом Прагою, але через рік Габсбурги на Білій Горі беруть його в зашморг, у Празі відбувається різанина протестантів, Коменському спалюють дім, бібліотеку, вбивають його дружину й сина, він поневіряється від двору до двору, всюди правлячи, якою великою і багатонадійною була ідея розенкройцерів.
— Що ж йому, бідоласі, ще було робити, утішатись барометром? Але даруй мені, ти ж знаєш, що ми, жінки, не вхоплюємо всього так швидко, як ви: хто ж написав ці брошури?
— Найсмішніше те, що ми цього не знаємо. Дай мені подумати — почухай мені мій Rosenkreuz, тобто між лопатками, ні, вище, трохи лівіше, авжеж, отут. Отож у тодішньому німецькому середовищі подибуємо неймовірних персонажів. Приміром, Симон Студіон, який написав "Naometria", окультний трактат про виміри Соломонового Храму, чи Гайнріх Кунрат, який написав "Amphitheatrum sapientiae aeternae", твір, сповнений пов'язаних з єврейською абеткою алегорій та кабалістичних лабіринтів, які, очевидно, дали натхнення авторам "Fama". Всі вони, ясна річ, були учасниками одного з численних таємних гуртків утопістів християнського відродження. Громадська думка твердить, що автор — такий собі Йоганн Валентин Андреа, адже наступного року він опублікував "Хімічні зашлюбини Хрістіана Розенкройца", але цей твір він написав замолоду, отже ідея розенкройцерів варилася у нього в голові вже віддавна. Але, окрім нього, в Тюбінгені були й інші ентузіасти, що мріяли про республіку Христианополь, можливо, вони об'єдналися. Та видається, що вони написали це задля жарту, розважаючись, насправді й гадки не маючи, що навколо цього зчиниться такий гармидер. Андреа все життя потім присягатиметься, що то не він написав ці брошури і що в будь-якому разі то був просто lusus, ludibrium , звичайна бравура. Йому це коштувало академічної репутації, він розлютився і почав говорити, що навіть якщо розенкройцери й існують, то всі вони ошуканці. Але все надаремно. Тільки-но ці брошурки виходять, складається враження, що лише на них і чекали. Вчені цілої Європи серйозно пишуть до розенкройцерів, а що не знають, де їх шукати, то поширюють відкриті листи, памфлети, публікують книги. Майєр відразу, того ж таки року, видає "Arcana arcanissima", де відкрито не згадує розенкройцерів, але всі переконані, що говорить він саме про них і знає про них більше, ніж хоче сказати. Дехто хвалиться, що читав "Fama" ще в рукописі. Гадаю, за тих часів підготувати до видання книгу, надто з гравюрами, було справою неабиякою. А в 1616 році Роберт Флудд (він пише в Англії, а друкує в Лейдені, слід врахувати також час на перевезення верстки) поширює "Apologia compendiaria Fratemitatem de Rosea Cruce suspicionis et infamiis maculis aspersam, veritatem quasi Fluctibus abluens et abstergens" , стаючи на захист розенкройцерів, щоб звільнити їх від підозри, від "плям", якими їм було віддячено, — а це означає, що вже розгоралася суперечка між Богемією, Німеччиною, Англією, Голландією, з участю кінних посланців та мандрівних учених.
— А розенкройцери?
— Могильна мовчанка. Post ста двадцяти annos patebo дуля з маком. Спостерігають за всім з порожнечі свого палацу. Гадаю, саме їхня мовчанка й хвилювала душі. Якщо вони не відповідають, то, виходить, існують насправді. 1617 року Флудд пише "Tractatus apologeticus integritatem societatis de Rosea Cruce defendens" , а 1618 року в "De NaturaeSecretis" говориться, що настав час відкрити таємницю розенкройцерів.
— І її відкривають?
— Де там. Вона ще більш ускладнюється. Бо виявляється, якщо від 1618 року відняти обіцяні розенкройцерами 188 років, одержуємо 1430, рік заснування ордену Золотого Руна.
— А він тут до чого?
— Не розумію, чому 188 років, адже має бути 120, але всі містичні додавання і віднімання завжди дають бажаний результат. Щодо ордену Золотого Руна, то це Золоте Руно аргонавтів, і з певного джерела я довідався, що він якимось чином пов'язаний із святим Ґраалем, а отже, якщо дозволиш, з тамплієрами. Але це ще не все. Між 1617 та 1619 роками Флудд, який, видно, був письменник плідніший, ніж Барбара Картленд, віддає до друку ще чотири книги, між якими його "Utriusque cosmi historia" , щось на кшталт коротких зауваг про Всесвіт, з ілюстраціями, все у трояндах та хрестах. Майєр набирається відваги і публікує своє "Silentium post clamores" , твердячи, що братство таки існує і пов'язане не лише з Золотим Руном, але й з орденом Підв'язки. Проте він сам надто незначна особа, щоб бути його членом. Можеш уявити собі реакцію тодішніх вчених Європи. Якщо розенкрейцери не приймають навіть Майєра, то, виходить, ідеться про справді виняткову справу. І от усілякі самозванці почали різними правдами і неправдами пнутися у члени братства. Всі вони кажуть, що розенкройцери існують, але ніхто не признається, що їх бачив, усі пишуть так, ніби призначають зустріч або вимагають аудієнції, але ніхто не набереться нахабства признатися, що він один із них. Дехто каже, що розенкройцери не існують, бо їх неможливо знайти, інші ж кажуть, що вони існують саме для того, щоб їх знайшли.