На третій день ми пішли з нашим гідом до бару в одному з готелів верхнього міста, у його вже відновленій частині, на вулиці, повній розкішних антикваріатів. Він мав побачитися з одним італійцем, як він нам сказав, який хотів придбати, не торгуючись, одну з його картин три метри на два, де тьма вишикуваних янголів вступала в остаточну баталію з ворожими легіонами.
* * *
Отак ми й познайомилися з паном Альє, бездоганно зодягненим попри спеку в темний двобортний костюм у делікатну смужку, в окулярах у золотій оправі на рожевому обличчі, з посрібленим сивиною чубом. Він поцілував руку Ампаро, як людина, що не вміє по-іншому вітатися з дамою, і замовив шампанського. Художник збирався йти геть, і Альє вручив йому жмут дорожніх чеків, звелівши прислати витвір мистецтва собі до готелю. Ми залишилися, щоб порозмовляти. Альє говорив португальською правильно, але як людина, що вивчила мову в Лісабоні, і це робило його ще більше схожим на старосвітського джентльмена. Він розпитав про нас, зробив кілька зауваг щодо можливого женевського походження мого прізвища, зацікавився родинною історією Ампаро і якось здогадався, що її родина походить із Ресіфе. Одначе про своє походження висловився досить туманно.
— Таких, як я, тут чимало, — сказав він, — у моїх генах змішалися незліченні раси... Прізвище моє італійське, воно походить від давнього маєтку одного з моїх предків. Авжеж, можливо, шляхетське, та хто на це зважає в наш час. Я в Бразилії з цікавості. Мене приваблюють усі форми Традиції.
У Мілані, де він мешкає вже декілька років, у нього є чудова бібліотека з релігійних наук, сказав він мені.
— Зайдіть до мене, коли повернетесь, у мене чимало цікавих речей, від афро-бразилійських обрядів до культів Ізіди в Нижній імперії.
— Страшенно люблю культи Ізіди, — заявила Ампаро, яка часто з гордощів любила вдавати з себе пустоголову. — Гадаю, про культи Ізіди ви знаєте все.
Альє скромно відповів:
— Лише про ту невелику їхню частину, яку мені вдалося побачити.
Ампаро намагалася відвоювати територію:
— Хіба це не було дві тисячі років тому?
— Я не такий молодий, як ви, — всміхнувся Альє.
— Як Каліостро, — пожартував я. — Хіба це не він одного разу, проходячи повз розп'яття, буркнув до свого служника, так що й інші почули: "Казав же я цьому юдеєві того вечора, щоб він стерігся, та він не захотів мене послухати"?
Альє заціпенів. Мене охопив острах, що жарт вийшов невдалий, і я зробив спробу вибачитись, але наш хазяїн із заспокійливим усміхом перебив мене:
— Каліостро був баламут, адже всі добре знають, коли і де він народився, йому не вдалося навіть довго пожити. Він вихвалявся. Без сумніву.
— Каліостро був баламут, — повторив Альє, — але це не означає, що не було і нема людей вибраних, яким дано перейти через багато життів. Сучасна наука так мало знає про процес старіння, тому зовсім не неймовірно, що смертність є лише плодом кепського виховання. Каліостро був баламут, а от граф Сен-Жермен — ні, і коли він твердив, що декотрих зі своїх хімічних секретів він навчився у стародавніх єгиптян, то, очевидно, не вихвалявся. Але оскільки ніхто йому не вірив, коли він згадував ці епізоди, то з чемності щодо своїх співрозмовників він удавав, ніби жартує.
— А ви вдаєте, ніби жартуєте, аби довести нам, що говорите правду, — промовила Ампаро.
— Ви не лише вродлива, але й надзвичайно кмітлива, — сказав Альє. — Але благаю вас, не вірте мені. Якщо я постану перед вами у запорошеному сяйві моїх століть, ваша врода ураз зів'яне, а я не міг би собі цього пробачити.
Ампаро була зачарована, а я відчув щем ревнощів і перевів розмову на церкви та на святого Юрія-Ошосі, якого ми бачили. Альє сказав, що ми обов'язково повинні взяти участь у кандомбле.
— Не йдіть туди, де беруть гроші. Справжнє кандомбле там, де вас приймають, нічого не вимагаючи, навіть віри. Ясна річ, до того, що відбувається, слід ставитися з повагою, з толерантністю до всіх вір, адже з такою самою толерантністю приймається й ваше невір'я. Деякі раі або mae-de-santo, на позір, тільки-но вийшли з хатини дядечка Тома, але вони не менш освічені, ніж богослови з Грегоріанського університету.
Ампаро поклала свою руку на його.
— Відведіть нас туди! — попросила вона, — одного разу, багато років тому, я була у шатрі умбанди, але пам'ятаю все дуже туманно, пригадую лише велике хвилювання...
Здавалося, її доторк збентежив Альє, але руки він не забрав. Лише, — згодом я помітив, що він це робить у хвилини задуми, — другою рукою вийняв із камізельки виготовлену з золота та срібла невеличку шкатулку, можливо, табакерку або пуздерко для пігулок, де на покришці сяяв агат. На столику бару палала невелика воскова свічка, і Альє, наче випадково, наблизив до неї шкатулку. Я побачив, що в теплі агат став невидимим, а замість нього з'явилася надзвичайно витончена мініатюра, зеленкувато-блакитного і золотавого кольору, де була зображена пастушка з кошичком квітів. Він покрутив її в руках із неуважною побожністю, немов перебираючи вервицю. Помітивши мою цікавість, усміхнувся і заховав пуздерко.
— Хвилювання? Я б не хотів, ласкава пані, щоб ви виявились не лише кмітливою, а й надто вразливою. Це прегарна риса, якщо вона супроводжується Грацією та розумом, але небезпечна для того, хто вчащає у певні місця, не знаючи чого там шукати і що там можна знайти... З іншого боку, прошу не плутати умбанду з кандомбле. Кандомбле — культ цілком автохтонний, афро-бразилійський, як звичайно кажуть, а умбанда — досить пізній плід схрещення індигенних ритуалів з європейською езотеричною культурою, якому властива, я б сказав, тамплієрська містика...
Тамплієри знову мене знайшли. Я сказав Альє, що працював над цією темою. Він із цікавістю глянув на мене.
— Дивовижний збіг обставин, мій юний друже. Тут, під Південним Хрестом, зустріти юного тамплієра...
— Я б не хотів, щоб ви вважали мене прихильником...
— Ради Бога, пане Казобоне. Якби ви знали, скільки всякого непотребу можна знайти у цій царині...
— Знаю, знаю.
— Гаразд. Але нам треба ще раз побачитися, перш ніж ви поїдете геть.
Ми домовилися про зустріч наступного дня: всі ми хотіли дослідити невеликий критий ринок, що розкинувся вздовж порту.