Маятник Фуко

Страница 26 из 191

Умберто Эко

— То це були хвастощі? — поспитав Діоталлеві.

— Часто так, і ще раз дивуєшся розбіжності між їхньою політичною та адміністративною мудрістю,з одного боку, і їхнім стилем зелених беретів, з другого, — відваги безмір, а розуму ні на копійку. Візьмімо історію з Аскалоном...

— Візьмімо її, — сказав Бельбо, який відвернувся, щоб з підкресленою вишуканістю привітатися з дівчиною на ймення Долорес.

Вона сіла біля нас, кажучи:

— Я теж хочу, я теж хочу почути історію Аскалона!

— Отже, одного дня король Франції, німецький імператор, Бодуен III Єрусалимський і великі магістри орденів тамплієрів та госпітальєрів вирішили взяти в облогу Аскалон. І всі вони вирушили на облогу, король, двір, патріарх, священики з хрестами та хоругвами, архієпископи Тира, Назарета, Кесарії, словом, великий пікнік перед ворожим містом з наметами, орифламами, знаменами, барабанами... Аскалон захищало сто п'ятдесят башт, і мешканці вже віддавна приготувались до облоги, кожен будинок мав бійниці, наче фортеця у фортеці. А тамплієри — вони ж такі досвідчені у війні — повинні були знати такі речі. Ну, всі метушаться, будують тарани і дерев'яні вежі, знаєте, оті пристрої на колесах, які підвозять під ворожі мури і за їхньою допомогою кидають вогонь, каміння, стріли, поки катапульти бомбардують здалеку каменюками. Аскалонці намагаються запалити ці вежі, вітер їм не сприяє, полум'я перекидається на мури, які принаймні в одному місці падають. Пролом! Учасники облоги кидаються туди всі як один, а тоді стається одна дивна річ. Великий магістр тамплієрів перегороджує дорогу, щоб до міста увійшли лише його люди. Супротивники тамплієрів кажуть, що він зробив це, аби здобич дісталася тамплієрам, натомість їхні прихильники твердять, що, боячись засідки, він хотів послати вперед саме своїх самовідданих воїнів. У кожному разі, я б не призначив його керувати військовою академією. Сорок тамплієрів стрімголов мчать крізь усе місто, натикаються на огорожу з протилежного боку, зупиняються у хмарі куряви, дивляться один на одного, запитуючи себе, що вони тут роблять, повертаються і кидаються щодуху назад, повз сарацинів, які з вікон жбурляють їм на голову каміння та списи і врешті вирізують їх до ноги включно з великим магістром, замуровують пролом, вивішують на мурах трупи і крутять християнам дулі, паскудно регочучи.

— Мавр жорстокий, — мовив Бельбо.

— Як діти, — повторив Діоталлеві.

— Ці твої тамплієри були просто навіжені, — схвильовано сказала Долорес.

— А мені вони нагадують Тома і Джеррі, — сказав Бельбо.

* * *

Мене почали мучити докори сумління. По суті, вже два роки я жив з тамплієрами і полюбив їх. Піддавшись снобізмові своїх співрозмовників, я подав їх як персонажів мультфільму. Може, то була провина Ґійома Тирського, зрадливого історіографа. Лицарі Храму були зовсім не такі — бородаті й розпашілі, з прегарним червоним хрестом на білосніжній накидці, гарцюючи на конях у тіні Босеану, свого біло-чорного стягу, вони так чудесно віддавались своїй учті смерті та відваги, а піт, про який говорив святий Бернард, своїм бронзовим полиском надавав, мабуть, саркастичної шляхетності їхній страхітливій посмішці, коли вони таким жорстоким способом святкували своє прощання з життям... Леви на війні, як казав Жак де Вітрі, лагідні ягнята у мирний час, брутальні у битві, благочестиві в молитві, жорстокі з ворогами, доброзичливі до побратимів, позначені білим і чорним своєї хоругви, бо щиросерді з друзями Христа, похмурі й страхітливі зі своїми ворогами...

Чому я поводжуся з цими гідними співчуття оборонцями віри, останнім прикладом лицарства у час його смерку, мов якийсь Аріосто, коли я міг би бути їхнім Жуенвілем? Мені спали на гадку сторінки, присвячені їм автором "Історії святого Людовіка", який подався разом з Людовіком Святим, як писар і товариш по зброї водночас, у Святу Землю. Тамплієри існували вже сто п'ятдесят років, хрестових походів було вже зроблено достатньо, щоб позбутися всяких ілюзій. Зникли, наче привиди, героїчні постаті королеви Мелізенди та прокаженого короля Бодуена, вичерпалась внутрішня боротьба в Лівані, який, проте, не переставав спливати кров'ю, уже один раз упав Єрусалим, Барбаросса втопився в Кілікії, Річард Левине Серце, переможений і принижений, мусив тікати на батьківщину, переодягнувшись, до речі, тамплієром, християнство програло свою битву. У сарацинів цілком інше розуміння конфедерації між державами автономними, але об'єднаними заради захисту цивілізації, — вони читали Авіценну, вони не такі темні, як європейці. Як можна було протягом двох століть перебувати у межах впливу толерантної, містичної та вільнодумної культури, не піддаючись її покликові, особливо якщо зіставити її з західною культурою, грубою, вульгарною, варварською, германською? Коли в 1244 році востаннє і остаточно впав Єрусалим, не було вже сумніву, що війна, розпочата сто п'ятдесят років тому, програна, християни не повинні більше сіяти розбрат на цій рівнині, де має панувати лише мир та запах ліванських кедрів. Бідолашні тамплієри, навіщо була потрібна ваша епопея?

Нічого дивного, що у м'якій меланхолії збляклої старечої слави вони прислухаються до таємних вчень мусульманських містиків, жерців-охоронців прихованих скарбів. Може, саме звідси народилася легенда про лицарів Храму, яка все ще переслідує розчаровані й спраглі душі, оповідь про безмежну силу, яка більш не знає, до чого себе прикласти...

І вже на смерку цього міфу приходить Людовік, король-святий, який приймав у себе Аквіната. Він не перестає вірити у хрестові походи, незважаючи на два століття даремних поривань та спроб, що зазнали невдачі через нерозумність переможців. Хіба варто пробувати ще раз? Варто, говорить Людовік Святий, а тамплієри так і вродилися, вони йдуть за ним аж до остаточної поразки, адже це їхнє ремесло, хіба може Храм існувати без хрестових походів?

Людовік атакує з моря Дамієтту, ворожий берег виблискує піками, алебардами і штандартами, щитами і кривими шаблями, достойні люди, каже Жуенвіль Галантно, приємно подивитись, як їхня золотиста зброя сяє на сонці. Людовік міг би зачекати, але він вирішує будь-що висадитися. "Вірні мої воїни, ми непереможні, бо ніщо не розділить нас у нашій любові до ближнього. Якщо нас буде переможено, ми станемо мучениками. Якщо ж здобудемо перемогу, примножимо славу нашого Господа". Тамплієри не вірять йому, але їх виховували на ідеальних лицарів, вони ж не можуть зрадити свого образу. Тож вони підуть за королем у його містичному безумстві.