— Хто відвезе мене додому?
Чоловік приязно кивнув. Якопо підвівся, сів на скриню поруч із ним, і на повозі для мертвих розпочалося його повернення до світу живих. Цей Харон поза службою мовчки поганяв своїх похоронних румаків уздовж краю скелі, Якопо сидів рівно випростаний і величний, стискаючи під пахвою блискучу сурму, увесь поглинутий своєю новою, неочікуваною роллю.
Вони спустилися з пагорбів, на кожному повороті відкривався новий простір виноградників, блакитних від синього каменю, світло сліпило й далі, і через безмежний проміжок часу вони приплуганились до ***. Повіз перетинав майдан, весь у портиках, порожній, як можуть бути порожніми лише майдани у Монферрато о другій годині недільного пообіддя. Якийсь однокласник, що стояв на розі майдану, помітив Якопо на повозі, з сурмою під пахвою, з очима, втопленими у безмежжя, і з захватом помахав йому рукою.
* * *
Якопо вернувся додому, не захотів ані їсти, ані щось розповідати. Він сховався на терасі і почав нищечком грати на сурмі, дмухаючи в неї легко, щоб не збурити тиші сієсти.
До нього підійшов батько і незлостиво, з погідністю людини, яка знає закони життя, сказав йому:
— Через місяць, якщо все буде добре, ми повернемось додому. Годі й думати, щоб ти міг грати на сурмі в місті. Домовласник вижене нас геть. Тожбо спробуй про неї забути. Якщо маєш хист до музики, братимеш уроки фортепіано. — А тоді, бачучи, як зволожились синові очі, додав: — Облиш, дурнику. Чи ти усвідомлюєш, що тяжкі дні вже скінчилися?
Наступного дня Якопо віддав сурму донові Тіко. За два тижні його родина покинула ***, повертаючись лицем до майбутнього.
10. МАЛХУТ
120
"Але вартим осуду здається мені те, що я бачу деяких нерозважливих і дурних ідоловірців, які... наслідують пишноту єгипетського культу і шукають божества, не маючи для цього жодної причини, в екскрементах речей мертвих і бездушних. Усім тим вони беруть на глум не лише божественних і розважних ревнителів, але й нас... а найгірше, що вони тріумфують, бачучи свої божевільні ритуали оточені такою пошаною..." — "Нехай тебе це не турбує, о Моме, сказала Ізіда, адже фатум розпорядився щодо взаємин темряви й світла". — "Але зло полягає в тому, — відповів Мом, — що вони певні, ніби пробувають у світлі".
Giordano Bruno, Spaccio della bestia trionfante, 3
Я повинен знайти умиротворення. Я зрозумів. Хіба не казав хтось із них, що спасіння приходить, коли здійсниться повнота пізнання?
Я зрозумів. Я повинен умиротворитися. Хто це казав, що мир виникає від споглядання ладу, порядку, який ти розумієш, яким насолоджуєшся, порядку, здійсненого до останку, в радості, у тріумфі, коли припиняються всі зусилля? Все стає ясним та прозорим, око спочиває на цілому й на частинах, бачить, як частини прагнуть цілого, вирізняє центр, звідки витікає лімфа, подув, корінь усіх запитань...
Я повинен знемагати від миру. З вікна кабінету дядька Карло я дивлюсь на пагорб, на те, як сходить молодик. Широкий горб Брікко, помірніші спини пагорбів у глибині розповідають історію повільних, сонних хвилювань матері-землі, яка, потягуючись і позіхаючи, в похмурому мерехтінні сотні вулканів утворювала і руйнувала блакитні рівнини. Нема жодних глибинних підземних течій. Земля у своєму напівсні розшаровувалася, замінюючи одну поверхню іншою. Там, де раніше росли амоніти, тепер знаходяться алмази. Там, де раніше росли алмази, зараз ростуть виноградники. Логіка морени, лавини, зсуву. Якщо якийсь камінчик випадково опиниться не на місці, він ворухнеться, зсунеться вниз і, скотившись, залишить порожнє місце (гай-гай, horror vacui !), за ним скотиться інший, ось вам і пагорб. Поверхні. Поверхні поверхонь на поверхнях. Мудрість землі. І Лії. Безодня — це зникання рівнини у вирі. Навіщо поклонятися вирові?
Але чому розуміння не дає мені миру? Як можна любити Долю, якщо вона вбиває тебе так само, як Провидіння або Змова Архонтів? Можливо, я ще не все зрозумів, мені бракує якогось фрагмента, якогось відтинка.
Де це я читав, що у фінальний момент, коли життя, шар за шаром, обросло досвідом, тобі відкривається все — таємниця, могутність, слава, чому ти народився, чому помираєш і як усе це могло б статися по-іншому? Ти мудрий. Але найбільшою мудрістю в цю хвилину є свідомість того, що ти пізнав усе запізно. Усе стає зрозумілим тоді, коли більше нічого розуміти.
Тепер я знаю, що таке Закон Царства бідолашної, розпачливої Малхут, де знайшла притулок Мудрість, навпомацки відшукуючи свою втрачену пишноту. Істина Малхут, єдина істина, що виблискує у ночі сфірот, полягає в тому, що Мудрість опиняється в Малхуті голою, і виявляє, що її власна таємниця полягає у її небутті, за винятком одної миті, останньої миті. Після цього Інші починають усе спочатку.
А слідом за Іншими кидаються шукати безодні дияволісти, безодні, де криється таємниця їхнього божевілля.
* * *
Уздовж складок Брікко простягаються довгі ряди виноградників. Мені це знайоме, я бачив подібні свого часу. Жодне Вчення про Числа ніколи не могло сказати, чи вони виникають на підйомі, чи на спускові. Посеред виноградників, — там ходять босоніж із затвердлими ще змалечку п'ятами, — ростуть персикові дерева. Це жовті персики, які ростуть лише серед виноградників, коли натиснути на персика великим пальцем, його шкірка тріскається, і з нього майже сама собою виходить кісточка, чиста, наче після хімічного очищення, хіба що де-не-де до неї прилипне білий і товстий хробачок м'якуша. Ти можеш з'їсти його, майже не відчуваючи оксамиту шкірки, дрож від якої пробігає тобі від язика аж до пахвини. Колись тут паслися динозаври. Відтак їх заступив інший вид. І все ж — як Бельбо в ту мить, коли він грав на сурмі, — надкушуючи персика, я розумів Царство і зливався з ним воєдино. Все інше лише жарти. Вигадуй, вигадуй собі План, Казобоне. Це роблять усі, щоб пояснити динозаврів та персики.
Я зрозумів. Моїм миром і моїм тріумфом повинна бути певність у тому, що розуміти нічого. Але, зрозумівши все, зараз я пробуваю тут, і Вони шукають мене, гадаючи, ніби я володію одкровенням, якого Вони мерзенно жадають. Мало зрозуміти самому, якщо інші відмовляються розуміти і не перестають вимагати відповіді. Вони шукають мене, Вони вже, мабуть, знайшли мій слід у Парижі, знають, що зараз я тут, Вони прагнуть запопасти Карту. І даремно я запевнятиму, що ніяких карт нема, Вони прагнутимуть її вічно. Бельбо мав рацію: іди ти до дідька, дурню, чого тобі треба, хочеш мене вбити? Далебі, basta lа . Можеш мене вбити, але я не скажу тобі, що Карти не існує. Якщо не можеш сам допетрати цього своїм курячим мізком...