— Ох, — хрипить він, — яка ти гарна, ох, ці зубенята вовчиці, які блищать, тільки-но ти розхилиш свої червоні, пухкі губи... Ох, ці великі смарагдові очі, які то виблискують, то мліють. Ох, демоне любострастя.
Він цілком має рацію, нещасний, а тим часом ти вихаєш стегнами, огорненими синястою тканиною, і випинаєш уперед свій лобок, аби штовхнути фліпер до останнього краю божевілля.
— О прекрасне видіння, — каже Роден, — будь моєю лиш на мить, наповни хвилиною втіхи моє життя, прожите на службі у ревнивого божества, розрадь блискавкою насолоди вічність полум'я, до якого твоя постать мене зараз штовхає і тягне. Прошу тебе, торкнись мого обличчя своїми губами, ти, Антінеє, Маріє Магдалино, ти, що тебе бажав я у ликові святої, розтривоженої екстазом, що тебе жадав я під час моїх лицемірних поклонінь ликам непорочних дів, о Пані, ти прегарна, наче сонце, біла, мов місяць, я зрікаюсь Бога, святих, і самого Римського Первосвященика, ба більше, я зрікаюсь від Лойоли, злочинної присяги, яка зв'язує мене з моїм товариством, благаю лиш одного-однісінького поцілунку і нехай від нього я загину.
Він ступив ще один крок, повзучи на скорчених колінах, підібравши рясу, дедалі напруженіше простягаючи руку до недосяжного щастя. Раптом він упав горілиць, здавалося, очі вилазять у нього з орбіт. Люті корчі звели риси його обличчя нелюдським тіпанням, подібним до того, яке викликає на обличчях трупів електричний розряд Вольта. Синювата піна кривавить його вуста, з яких долинає свистючий, здушений, наче у скаженого, голос, і коли він доходить до фази пароксизмів, як це пояснює Шарко, жахлива недуга, якою є сатиріаз, покара за любострастя, витавровує ті самі стигмати, що й собачий сказ.
Це кінець. Роден вибухає божевільним сміхом. Відтак каменем падає без пам'яті на долівку, наче живий образ трупного задубіння.
В одну мить він збожеволів і помер проклятим.
Я обмежився тим, що підштовхнув тіло до отвору, вважаючи, аби не забруднити своїх лакованих черевиків об засмальцьовану рясу свого останнього ворога.
Нема жодної потреби у вбивчому кинджалі Лючано, але найманий убивця не може стримувати своїх порухів у смертельній принуці повторювати їх знов і знов. Він регоче і пронизує ножем неживе вже тіло.
* * *
Тепер я веду тебе на край отвору, пестячи твою шию й потилицю, а ти горнешся до мене; насолоджуючись сценою, я кажу тобі:
— Ти задоволена своїм Рокамболем, моє неприступне кохання?
І поки ти любашно киваєш і всміхаєшся, пускаючи слинку, я непомітно стискаю пальці, що ти робиш, коханий? нічого, Софіє, я тебе вбиваю, тепер я — Джузеппе Бальзамо, і більше тебе не потребую.
Полюбовниця Архонтів гине, тонучи у водах, Лючано ударом леза підтверджує вирок моєї безжальної руки, і я кажу йому:
— Можеш тепер піднятися вгору, мій вірний слуго, моя пропаща душо, — а коли він піднімається, підставляючи мені спину, я встромляю йому між лопатки тонкий стилет з трикутним лезом, який майже не залишає шрама. Він падає, я закриваю ляду, ось і все, я покидаю халупу, а тим часом лише мені відомими переходами вісім тіл пливуть до Шатле.
Я повертаюся до свого помешкання у передмісті Сент-Оноре, дивлюсь на себе у дзеркало. Ось воно, кажу я собі, я — Цар Світу. Зі свого порожнистого шпилю я паную над Усесвітом. Іноді моя могуть викликає у мене запаморочення. Я повелитель енергії. Я хмільний від влади.
* * *
На жаль, помста життя не забарилась. Через багато місяців, у найглибшій крипті замку Томар, я, володар таємниці підземних течій і повелитель шести святих місць тих, хто був Тридцятьма Шістьма Невидимими, останній з останніх тамплієрів і Невідомий Зверхник усіх Невідомих Зверхників, маю дістати руку Чечилії, андрогіни з крижаними очима, з якою ніщо вже мене не розділяє. Я віднайшов її через багато століть після того, як її забрав у мене чоловік із саксофоном. Тепер вона хистко ступає по спинці лавки, блакитна й білява, і я ще не знаю, що таїть повітряний тюль, який огортає її.
Каплиця викопана у скелі, над вівтарем висить бентежне полотно, де зображені муки приречених у надрах пекла. Обабіч мене похмуро стоять кілька ченців у каптурах, але мене, зачарованого іберійською фантазією, це не турбує...
І тут — який жах! — полотно підноситься, а за ним, наче величний витвір якогось Арчимбольдо печер, постає ще одна каплиця, у всьому подібна до тої, де перебуваю я, і там, перед ще одним вівтарем навколішки стоїть Чечилія, а поруч з нею — крижаний піт перлить моє чоло, волосся стає дибки у мене на голові — хто ж там стоїть, глузливо хизуючись своїм шрамом? Той Інший, справжній Джузеппе Бальзамо, якого хтось звільнив із льоху в замку святого Лева!
А я? Саме в цей момент найстарший із ченців скидає каптура, і я впізнаю жаску посмішку Лючано, який хтозна-яким дивом уникнув мого стилета, стоку, кривавої твані, яка мала затягти його, вже трупа, в мовчазну глибінь океанів, і котрий перейшов на бік моїх ворогів через справедливу жадобу помсти.
Ченці звільняються від своїх ряс і постають переді мною, запанцеровані в обладунки, дотіль невидимі, з палаючим хрестом на білосніжних плащах. Це — тамплієри з Про вена.
Вони хапають мене, примушують повернути голову, і за моєю спиною виринає кат із двома безформними помічниками, мене примушують зігнутися і вогняним тавром обертають у вічну здобич тюремника, підлу Бафометову посмішку назавжди витиснено на моєму плечі — тепер я розумію навіщо, щоб замінити мною Бальзамо в замку святого Лева, точніше, щоб я посів місце, призначене мені одвічно.
Але мене впізнають, кажу я собі, а що тепер усі вважають, що я — це він, а він — приречений, то хтось таки прийде мені на поміч, принаймні мої спільники — адже не можна замінити одного в'язня іншим, щоб ніхто не помітив, ми ж живемо не за часів Залізної Маски... Марне сподівання. Умить я починаю все розуміти, а тим часом кат згинає мою голову над мідною мискою, звідки підносяться зеленкуваті випари... Вітріол!
Мені кладуть на очі шматок тканини, а обличчя штовхають назустріч цій ненажерливій рідині, біль нестерпний, гострий, шкіра моїх щік, носа, вуст, підборіддя зморщується, злущується — досить одної миті. Коли мою голову підносять, смикнувши за волосся, моє обличчя вже не впізнати — проказа, віспа, невимовна ніщота, прослава відразливості, я повернуся до льоху, як повертаються туди багато втікачів, які мали відвагу спотворити своє обличчя, аби їх не спіймали.