62
Друїдичними товариствами ми вважаємо такі товариства, які вважають себе друїдичними за назвою або за цілями і чиї втаємничення черпають натхнення в друїдизмі.
M. Raoult, Les druides. Les societes initiatiques
celtes contemporaines, Paris, Rocher, 1983, p. 18
Наближалася північ, і, згідно з планом Альє, нас очікував другий сюрприз цього вечора. Ми покинули палатинські сади і знову вирушили у мандрівку через пагорби.
Після сорокап'ятихвилинної подорожі Альє звелів припаркувати обидві машини біля узлісся. Треба перейти через густий чагарник, де нема ані дороги, ані стежки, сказав він, щоб вийти на галявину.
Ми йшли далі, трохи під гору, пробираючись крізь хащі: тут не було мокро, але черевики ковзали по шарові зогнилого листя та липкого коріння. Альє іноді вмикав ліхтарик, аби знайти зручніший шлях, але відразу ж вимикав його, адже — як він казав — не слід сповіщати учасників ритуалу про нашу присутність. Діоталлеві у певний момент спробував висловити свої зауваження, не пам'ятаю, він, здається, згадав Червону Шапочку, але Альє трохи напруженим тоном попрохав його замовкнути.
Виходячи з чагарників, ми почули далекі голоси. Врешті ми дісталися до краю галявини, і вже було видно, що вона освітлена розкиданими вогниками, може, маленькими смолоскипами, чи, радше, свічечками, які колихалися майже на рівні ґрунту слабким сріблястим сяйвом; здавалось, наче у мильних бульбашках, які блукали посеред трави, з хімічною холодністю палала якась газоподібна речовина. Альє звелів нам зупинитися в цьому місці, все ще заслоненому кущами, і чекати, пильнуючи, щоб нас ніхто не помітив.
— Невдовзі прибудуть жриці. Тобто друїдеси. Йдеться про викликання великої космічної діви Мікіль — святий Михаїл становить собою її популярну християнську адаптацію, недарма святий Михаїл — ангел, отже андрогін, тому він і зміг зайняти місце жіночого божества...
— Звідкіля вони?— прошепотів Діоталлеві.
— З різних місць, із Нормандії, Норвегії, Ірландії... Це досить незвичайний обряд, і це місце сприятливе для нього.
— Чому? — поспитав Ґарамонд.
— Бо деякі місця мають магічніший характер, ніж інші.
— А хто вони... чим вони займаються у повсякденному житті? — знову поцікавився Ґарамонд.
— Люди. Друкарки, страхувальні агенти, поетеси. Люди, яких ви можете завтра зустріти і навіть не впізнаєте.
Тепер ми побачили невеличку юрбу, яка готувалась пройти до центра галявини. Я зрозумів, що холодні світлові плями, які бачив перед тим, — це невеликі лампи в руках у жриць. Раніше мені здавалося, ніби вони на рівні ґрунту, бо галявина містилася на верхівці пагорба; тепер я здалеку бачив у пітьмі друїдес, що, підіймаючись із долини, з'являлися на краю пагорба, на крайній межі висоти. Вони розмістилися колом, посередині стало троє тих, які мали здійснювати обряд.
— Це три жриці, з Лізьє, Клонмакнуа та Піно Торінезе, — сказав Альє. Бельбо запитав, чому саме вони, і Альє здвигнув плечима: — Давайте пождемо в тиші. Я не можу в трьох словах описати вам ритуал та ієрархію нордичної магії. Ви повинні задовольнитися тим, що я вам розповідаю. Якщо я не кажу більше, то це тому, що не знаю... або не можу сказати. Я мушу дотримуватися обіцянки певної стриманості...
У центрі галявини я помітив купу каміння, яка нагадувала, правда, лише приблизно, долмен. Очевидно, галявину вибрано саме через ці каменюки.
* * *
Одна з головних жриць зійшла на долмен і дмухнула в сурму. Сурма була схожа — ще більше, ніж та, яку ми бачили кілька годин тому, — на сигнальний ріг, такий самий, що звучить у тріумфальному марші в "Аїді". Але з неї виходив приглушений нічний звук, і здавалося, ніби він лунає дуже здалеку. Бельбо торкнув мене за лікоть:
— Це рамсінг, горн тугів коло священного баньяна...
Я повів себе неделікатно. Я не зрозумів, що він жартував саме для того, щоб не допустити інших асоціацій, і встромив ножа в рану.
— Звичайно, бомбардон тут не мав би такої навіювальної сили, — сказав я.
— Вони прийшли сюди саме тому, що не хочуть бомбардона, — відповів Бельбо, і я запитав себе, чи не саме того вечора почав він бачити зв'язок між своїми снами і тим, що діялося в ті місяці.
Альє не стежив за нашою розмовою, але чув, як ми шепотіли.
— Це не попередження і не заклик, — сказав він, — а щось на зразок ультразвуку, який має увійти в контакт із підземними хвилями. Бачите, тепер усі друїдеси в колі побралися за руки. Вони утворюють щось на кшталт живого акумулятора, щоб збирати і скупчувати телуричні вібрації. Тепер повинна з'явитися хмара...
— Яка хмара? — прошепотів я.
— Легенда називає її зеленою хмарою. Заждіть...
Я не очікував жодної зеленої хмари. Але майже вмить із землі знялася м'яка мряка — якби вона була однорідна й суцільна, її можна б назвати туманом. То було утворення, складене з якихось клаптів, у певній точці воно згущувалося, а тоді, під подувом вітру, піднімалося, пурхаючи, наче пасмо цукрової вати, переміщувалося, розвіюючись у повітрі, тоді скручувалось у клубочок в іншому місці на галявині. Ефект був дуже незвичайний, часом в глибині з'являлися дерева, іноді все змішувалося у білуватій парі, часом хмара парувала посеред галявини, закриваючи від нас те, що там діялося, і відкриваючи її краї та небо, де все так само сяяв місяць. Рух клаптів був рвучкий, несподіваний, неначе скорений ламаному ритмові вередливих подмухів.
Я подумав про хімічний трюк, але далі задумався: ми були на висоті близько шестисот метрів, і цілком можливо, що то — справжні хмари. Передбачені чи викликані ритуалом? Напевно сказати важко, але, мабуть, жриці вирахували, що, за сприятливих обставин, на такій висоті над самою поверхнею землі можуть утворюватися ці блукливі скупчення пари.
Нелегко було опиратися чарам цієї сцени, бо світле вбрання жриць змішувалося з білотою пари, і здавалося, ніби їхні постаті виходять із молочної темряви і повертаються назад, ніби породжені нею. У певну мить хмара вкрила весь центр галявини, й кілька клаптів, здіймаючись догори, майже заслонили місяць, однак не настільки, щоб галявина, і досі освітлена по краях, зблякла. Тоді ми побачили, як із хмари вийшла одна з друїдес і з простягнутими вперед руками кричучи побігла до лісу, я навіть подумав, що вона побачила нас і вергає на нас прокляття. Але, вже за кілька метрів від нас, вона змінила напрям і кинулась бігти по колу круг хмари, зникла ліворуч у білині, через кілька хвилин з'явилася праворуч, знову підбігла дуже близько до нас, і я зміг роздивитись її обличчя. То була сивіла з великим дантівським носом над тоненьким, наче шрам, ротом, який відкривався, немов підводна квітка, ротом беззубим, якщо не рахувати двох передніх зубів та асиметричного ікла. Її очі були рухливі, хижі, колючі. Я почув, чи мені здалося, що почув, чи вважаю так тепер, — накладаючи на цей спогад інші спогади, — почув разом з рядом слів, які тоді видалися мені гельськими, кілька заклинань мовою, яка нагадувала латину, щось на кшталт "о pegnia (oh, е oh! intus) et еее uluma", — і раптом туман майже зник, галявина знову очистилась, і я побачив, що її заповнило стадо свиней з намистом з іще зелених яблук навколо опецькуватих ший. Друїдеса, яка раніше грала на сурмі, все ще стояла на долмені, вимахуючи ножем.