Оберто, за ним ресурдженти і Фантин входять до родової усипальниці Арігуччі. Привид синьйора Аральдо не змушує себе чекати. Сьогодні він зодягнений урочисто і штивно, на обличчі його блукає неуважна усмішка, медаль із вершником, який простромлює списом дракона, блищить особливо яскраво.
— Вітаю, фра Клементе. ...Аякже, пам’ятаю! Ви ж мене до життя повернули... хоч і не зовсім повноцінного, а все-таки. І сьогодні, здається, вам знову доведеться зіграти роль мого благодійника.
— Де тлінні рештки? — незворушно запитує ресурджент. Статут ордену не дозволяє йому вести бесіду на сторонні теми з привидами, які підлягають остаточному впокоєнню.
— Так, даруйте, що гаю ваш дорогоцінний час! Рештки, де і належить, у труні — гадаю, ви читати вмієте? "Синьйор Аральдо Арігуччі, fundator роду Арігуччі" і далі в тому ж дусі. Розпочинайте, не соромтесь.
— Чи бажаєте висповідатись? — завченим тоном мовить фра Оттавіо, поки його старший брат зсовує віко і готується до відповідних священнодійств.
— По-вашому, юначе, я в безтілесному стані міг багато нагрішити? Я і минулого разу віддав Богові душу раніше, ніж висповідався, — і нічого, воскресили мене без особливих втрат. Словом, не тягніть, розпочинайте. Стомився я, — зізнається він, повернувшись до Оберто. — Стомився. "Воювати" із синьйором Бенедетто на відстані, так жодного разу і не побачивши його в нинішньому вигляді; жити в цій клітці без пруття, занудствувати в розмовах із випадковими перехожими... Дякую, месере, що погодилися допомогти. А щодо тієї нашої бесіди... щось вирішили?
— Вирішив. Коли є крила, безглуздо в гнізді відсиджуватися. Тим паче, якщо вже одного разу літав.
— Успіху вам...
Їх перериває старший ресурджент.
— У нас все готово, месере. Прошу вас із хлопчиком вийти. Операцію належить проводити без сторонніх людей. А нині сущі представники роду, як я зрозумів, не забажали бути присутніми...
— Вони давно вже переїхали до Фьйоренци, — знизує плечима синьйор Аральдо. — Ну, йди, малий, — підморгує він Фантину. — І до речі, подумай: може, тобі варто змінити рід занять...
Оберто і "віллан" виходять, важкі стулки зачиняються за ними, відсікаючи всі звуки: голоси ресурджентів, шурхіт їхніх одеж, скрегіт віка гробниці. Залишається тільки незнищуваний, легко впізнаваний аромат, до якого на мить домішується запах гару. Потім аромат розвіюється в нічному повітрі, і тоді Оберто каже Фантину:
— Час повертатися.
Вони йдуть назад — повз тих самих янголів, скелетів, ожирілих купідончиків.
Гримо на дзвіниці, не відриваючись, дивиться їм услід. І раптом, ухопившись за волохату мотузку, починає розхитувати її так, що в мідній чаші дзвона народжується і міцнішає люте калатання.
Двоє на цвинтарній стежці навіть не обертаються.
3
Гроші від синьйора Леандро принесли рівно опівдні, коли дзвін на ратуші ще тільки почав відраховувати потрібну кількість ударів — нікому і нічого не віщуючи, а просто повідомляючи, котра година.
Винагороду доставив той самий розпорядник, який був присутній на вчорашньому "викритті". Це дещо дивує Оберто (таких із кур’єрськими дорученнями не посилають), але розгадка, як завжди, є простою: разом із грошима дещо передано на словах.
Перш ніж озвучити послання, розпорядник навіщось пильно оглядає всю кімнату, поривчасто відчиняє двері, визирає у коридор, зачиняє; тепер його увагу привернуло вікно: прочинивши віконниці, він висовується назовні і вивчає вулицю, будинки навпроти, перехожих...
— Може, поясните нарешті, що відбувається?
— О, так, месере, перепрошую. Синьйор Леандро звелів упевнитися, що ніхто нас не підслуховує, щоб навіть шансу такого не було...
— Кажіть уже!
Розпорядник вказівним пальцем відтягує комір: спекотно! Спітнів, бідаха, поки плівся сюди аж від самісінької вілли, та ще таку ваготу ніс: гроші, доручення (і невідомо, що важче)!
— Синьйор Леандро наказав передати, що ваша місія завершена. Він би просив вас якомога швидше залишити місто. І ще... месере, він запитував, як саме ви збираєтесь вчинити із... ними?
Посланець синьйора Леандро кидає переляканий погляд на двох малюків, які сумирно сопуть, кожен у своїй колисці.
— Ще не вирішив. А в чому річ?
— Він хотів би... е-е-е... ну, мені наказали передати, що... — розпорядник нервує, хоча напевне і раніше виконував слизькі доручення свого господаря. Марудить бідаху не думка про негожість того, що йому належить озвучити, а персона магуса. Цей здатен і зі сходів спустити. Або візьме і на гідру перетворить, яку потім жоден Геракл не захоче вбивать — побридиться. Ох, ризиковане життя в довірених осіб! — Словом, синьйор Леандро, трохи поміркувавши, вирішив, що найкраще буде залишити немовлят у себе. Так би мовити, під наглядом. Чиї вони там діти, хто їхня мати, хто батько — це все, знаєте, матерії непевні, сумнівні. А немовлята — от вони, треба ж комусь за ними доглянуть.
— Синьйор Леандро вважає, що я не в змозі це зробити?
— Ну-у, не зрозумійте мене, тобто його, хибно... Все-таки ви належите до ордену законників і, наскільки я знаю...
— Дозволю собі нагадати, що саме із сиріт ми набираємо більшу частину новіціїв. І дати раду дітям ми вміємо: піклуватися і про душу, і про тіло. Щось іще синьйор Леандро звелів передати?
Розпорядник відкрив був рота, щоб сперечатися, заперечувати, впевнювати і домогтися нарешті свого, але, наштрикнувшись на крижаний погляд магуса, вирішує: та хай йому грець! Нехай сам синьйор Леандро, якщо йому так треба, йде і розмовляє із законником.
Усе це дуже яскраво відбивається на обличчі розпорядника. Він наближається до вікна, знову смикає комір, вдихає на повні груди, обертається до Оберто і розводить руками.
— Ні то й ні, месере. Щось іще передати синьйору Леандро?
— Нічого. Якщо я захочу з ним зв’язатися, ваші послуги мені не знадобляться. — Роздування щік і нічого більше, але Оберто раптом захотілося трохи побешкетувать. Напевне, передався настрій Фантина, який щойно увійшов до кімнати і побачив на столі три важкенькі мішечки з монетами.
— На все добре, — кланяється розпорядник. Він неприязно зирить на "віллана" і йде геть.
— Що робитимеш із грішми?
— Я, месере? Хех... я... — Фантин недовірливо торкається самими кінчиками пальців ближнього мішечка. Потім, поcмілішавши, бере і зважує на долоні. — Важезний! І що, це справді все моє?