І перстень, на печатці якого — кролики та шпаги.
Розділ п’ятий
Візит Татуся Карло
Несподівана поява Карло, його кийок і насуплені брови нагнали страху на негідників.
Олексій Толстой. Золотий ключик,
або Пригоди Буратіно
1
Від чого люди стомлюються? Від роботи, ясна річ: коли куховарять, коли риболовлею займаються; якщо цілий день на веслах спину гнули, якщо документи якісь важливі читали-писали, у суді засідали, воювали. Ще стомлюються від любощів, якщо від ранку до ночі у ліжку вправлялися, але це втома солодка, приємно-млосна. Ще від думання, не даремно ж кажуть: "голову ламати".
Загалом, багато від чого стомлюються. Але щоб Фантин колись припустив — від сидіння в портових тавернах?!.. Це ж причому не пити-їсти, хоч і не без того, це ж переважно слухати і питання ставити! Здавалося б, що може бути легше? Але от і вечір наближається — і Лезо Монети відчуває себе скоріше мертвим, ніж живим, і з сумом розмірковує про скороспішну свою обіцянку допомогти месерові Оберто.
Правду сказати, не така вже вона скороспішна. І — головне! — Фантин дав її до того, як з’явився дон Карлеоне, а тоді вже... тоді вже... ну, тоді думка самого Фантина мало що важила б.
Він сидить у таверні "Вітер мандрів", упіввуха слухає, про що гомонять за сусідніми столами, і вкотре згадує про ранковий візит дона Карлеоне.
2
Спершу в двері постукав непримітний молодик, дуже схожий на вільного художника, що проїв останні багатіно і тепер підробляє хлопчиком на побігеньках. Було щось таке у його погляді, водночас улесливе і гнівне, немов і гамати кортить, і гордість досі кісткою поперек горла стає. "Вільний художник" у два погляди (швидкий на Фантина, уважніший на магуса) визначив, хто тут хто, і, перехилившись у незграбному поклоні — здавалося, чути було, як рипить його негнучка гордість, — проголосив: "Дон Карло Карлеоне". Затим ступив убік (до кімнати він так і не зайшов, стояв на порозі; втім, ніхто його і не запрошував) — і поряд, просто зі стінки, зненацька виринув низькорослий привид, зодягнутий цілком по-сучасному.
На світло-блакитний жустокор гостя була накинута пурпурова мантія, опушена горностаєм і застебнута на правому плечі трьома аграфами у вигляді усміхнених зірок. Парчевим черевикам, мабуть, позаздрив би і герцог (якби не знав, що вони нематер’яльні), а вже білі рукавички, прикрашені золотим шиттям і перлами, кинули б у трепет будь-якого модника! Словом, гість вигідно відрізнявся від синьйорів Аральдо і Бенедетто з їхнім витребенькуватим, однак безнадійно застарілим вбранням.
Отже, привид проник до кімнати, статечно вклонився месерові Оберто і трохи менш вишукано — Фантину, після чого сів у крісло біля вікна і перепросив за несподіваний візит. "Утім, шпричинений крайньою необхідніштю, інакше я не пошмів би так жапрошто тривожити ваш".
Перш ніж продовжити, здійснимо з тобою, читачу, невеличку подорож у часі і просторі, аби розповісти про те, чого Фантин не знав, а тому не міг і пригадати. Незадовго до того, як молодик, схожий на "вільного і голодного художника", постукав у двері кімнати месера Оберто, до "Стоптаного чобота" ввійшла чудернацька кумпанія із трьох чоловіків. Двоє несли невеличку і непоказну урну; у дверях вони трохи затрималися, позаяк обидва були високими і широкоплечими, і один невдало нахилив урну, яка враз озвалася м’яким шурхотом, мовби там пересипалася земля, навіть щось клацнуло всередині, — ото й усе. Опинившись у загальній залі, широкоплечі вмостилися за окремим столиком, замовили глек вина і, поставивши урну на ослін між собою, сиділи двома бовванами, ледве пригублюючи вино, натомість уважно спостерігали за присутніми, які, завбачивши широкоплечих, намагалися до їхнього столу не підходити, дурних запитань на зразок: "А що це у вас у горщику?" — не задавати й узагалі в межах видимості не з’являтися.
Третім у кумпанії був якраз згаданий вище молодик, котрий одразу ж вирушив на поклін до магуса. Він працював на рідкісній і почесній посаді Vox larvae, себто "Голоса мертвих". Нинішня його місія в тому і полягала, аби відрекомендувати привид дона Карло Карлеоне, "хрещеного батька" міста Альяссо й узагалі всього західного узбережжя. Широкоплечі ж були кісткоохоронцями дона.
Тут слід дещо пояснити. Як уже зазначалося, привиди обмежені в пересуваннях: вони здатні віддалятися од місця свого поховання тільки на певну відстань. Дона Карло, свого часу повернутого (таємно від Церкви, ясна річ!) до примарного буття в цьому грішному світі, такий розклад не влаштовував. От він і вигадав трюк із урною, де зберігалися його кістки і яку за необхідності приносили в потрібне місце могутні, не позбавлені інтелекту Арнольдо і Сільвестро. Між іншим, це допомагало Татусеві не тільки у вирішенні "сімейних" проблем, але й під час чергових магічних облав; бо якби його тлінні рештки постійно перебували в одному якомусь місці, ресурдженти давно б їх знайшли і повернули Татуся туди, звідки викликав "хрещеного батька" їхній злочинний колега по ремеслу.
Про все це Фантин, ясна річ, не знав, а от про самого Татуся Карло начувся, як і кожний, хто займається в Альяссо протизаконним промислом. Щоправда, особисто з доном Карлеоне він не стикався, але справно платив належну частку його представникам — а ті вже піклувалися, щоб зайвий раз "віллана" ніхто не турбував і щоб вільні добувачі не промишляли на його території. Звичайно, проти законників, особливо законників-магусів, коли тих викликав хтось із постраждалих, Татусь Карло виступати відкрито не ризикував; однак західне узбережжя — велике, а законників мало, тож небезпеку вони являли швидше умоглядну. Загрозливішими завжди були місцеві стражі порядку — а от із ними Татусь Карло домовлятися умів, як ніхто інший. Навчився за довгі роки.
Починав він свій творчий шлях досить своєрідно. Батько Татуся Карло, старий армійський барабанщик, одного разу всерйоз переглянув систему власних життєвих цінностей і дезертирував, прихопивши із собою тамбурин, завдяки якому потім почав заробляти на харч собі і своїй сім’ї. На жаль, заняття, що користувалося чималим попитом на війні, виявилося майже непотрібним у мирному житті. Своєму нащадкові музика-дезертир зміг заповісти лише добряче зношений тамбурин і комірчину, мебльовану ліжком і скринею без кришки. Якийсь час юний Карло намагався заробляти на життя ремеслом батька, але швидко змикитив, що, при всій повазі до батька, той присвятив себе не найприбутковішому промислу в окрузі. Сяк-так заробляючи за день на три хлібні шкоринки, а якщо поталанить — і на цибулину, Карло виношував честолюбні плани підкорення світу взагалі і окремого містечка зокрема. Щоправда, без жодних знайомств і зв’язків на нього чекало одне: до кінця днів своїх вештатись вулицями, викликаючи із тамбурина щось фальшиво-бадьоре, — і так воно було б, якби не випадок.