2
Крізь порожнечу, крізь ніщо, крізь прірви простору й часу — жіночий голос:
Спи-засинай, мій маленький,
спи-засинай, моя доле,
доле моя ти єдина,
радість моя ти єдина.
Ти уві сні посміхнися,
ти уві сні — розправ крила,
ти — янголятком у небо,
мчи у бездоннеє небо.
З неба землі не побачиш,
з неба біди не побачиш,
бачиш ти тільки у вікнах,
вогники-долі у вікнах.
Ними засіяна земля,
ними — мов небо — зірками.
Зірка одна — бачиш? — сяє,
в темряві, в чорній — та сяє!
Сяяти буду, дитино,
сяяти буду для тебе —
тебе, моє янголятко,
доле моя, моя радість...
3
— Дозвольте, пане?
— Заходь, Маріє. Воду постав на столик, їжу також. — Голос Фантина на мить стає тихшим, він і так ледве чутний, а тут зовсім не розібрати — якесь запитливе мурмотіння, не голос. Пропонує їй гроші, чи що? Судячи з металевого дзенькання, взяла. Ну, Бог із ними обома, тільки б у кімнаті не почали грать у звіра з двома спинами, а то не заснеш під рипи та зітхання! А спати...
А спати і не хочеться.
Ляскають двері: Марія пішла, Оберто не встиг її роздивитись, оскільки лежить до входу потилицею. "І це обнадіює, — думає він із легкою усмішкою. — Був би геть поганий, поклали б навпаки, ногами до дверей, щоб легше потім виносити".
— Де?.. — і не договоривши, він пригадує все, аж до скаженого крику синьйора Бенедетто ("Вирішуйте, месере! Швидше!..") і собачого виття.
Лишень смаку протиотрути не може згадати, як не намагається.
— Ну нарешті! — вигукує Фантин. — Я вже гадав, месере, синьйор Бенедетто помилився.
"Де в чому він справді помилився". Але говорить Оберто інше:
— Де ми?
Він уже зрозумів: не в покоях родини Цинікуллі. Навіть якщо припустити, що на віллі десь є кімната з такою облізлою стелею і поточеними часом стінами, все одно гамору, кухонним запахам, звукам із вулиці там взятися нема звідки.
А от і Фантин підходить, із тацею в руках. На таці — паруючий запашний бульйон. "Віллан" сідає поряд із ліжком і явно збирається годувати Оберто з ложечки, наче немовля. Незабаром з’ясовується, що це ні до чого, магус за останній час (до речі, а скільки саме часу минуло?!) видужав — не так, щоб застосовувати сильні закляття на зразок inflammari, але достатньо, щоб харчуватися самостійно. Фантин, залишившись бездіяльним, пересмикує плечима і починає розповідати, що ж сталося з ним і Оберто на віллі.
Розповідь його сповнена темних місць (або, якщо завгодно, білих плям) — не через бажання Фантина про щось змовчати, а з більш прозаїчної причини. Після того, як охоронець підстрелив магуса, до бібліотеки увірвалися люди синьйора Леандро, зв’язали "віллана" й потягли в якийсь прикомірок, де і протримали досить довго, у темряві, серед павутинного клоччя, у сусідстві з наглючими пацючищами. Пацючищі лоскотали Фантина вологими вусами, шаруділи й узагалі поводилися вкрай зухвало. Він, звісно, намагався звільнитися (а хто б на його місці смиренно чекав милості фортуни?!) — але, на жаль, полонителі добре знали свою справу, та через якийсь час, до речі, і навідали Фантина в його в’язниці, звеліли поводитися сумирно і потягли назад на другий поверх, тільки вже не до бібліотеки, а в одну із сусідніх кімнат. Там на полоненого чекав синьйор Бенедетто, який і пояснив — коротко — ситуацію: розутаємничувати месера магуса не можна, а тому треба знайти йому, хворому, годящий притулок не на віллі, а десь у місті. Чи зможе Фантин допомогти? Аякже, відповів той, знайде, якраз є на прикметі один такий.
З допомогою служників (тих самих, котрі нещодавно в’язали і поневолювали Фантина в прикомірку) безтямного Оберто переправили у згадане місце, навіть приставили на якийсь час Малімора — чи то наглядачем, чи то помічником, чи тим та іншим водночас. Фантин його терпів-терпів, а потім, знаєте, кілька разів образив ненавмисне: кип’ятком бризнув, на ногу наступив, те, се — серван і вшився, весь із себе ображена доброчинність маленького зросту. Правду сказать, він Фантинові ще тоді, у бібліотеці, не сподобався: от навіщо вищати, га?..
Ну от, виходить, Малімор забрався геть, синьйор Бенедетто відтоді посилає його раз на добу навідатися, про здоров’я месерове розпитать, а решту часу — біля хворого Фантин. І не даремно: хоч і калатав тоді гримо у дзвін, та, певне, помилився! І собаки, що кілька ночей вили, аж Рубер стомився їх палицею пригощать — теж позатикали пельки; певна, значить, прикмета. А головне — он ви як, месере, на супчик накинулися, аж замилуватися можна, бачила б вас моя матуся-покійниця... га? та ні, це я не у прямому значенні, вона не відроджена, звідки, ніколи у мене таких грошей не буде, знову ж, навіть якщо і накра... назбираю, неодмінно ж ресурдженти поцікавляться, звідки, мовляв? Та й, знаєте, матуся моя була вдачі суворої, тому... ну, я би подумав, перш ніж... Це знатним панам годиться предків оживлять, а проста людина і без таких зайвостей обійдеться. Що? Татусь? Ні-і, татка я не бачив ніколи, його в якійсь п’яній бійці зарізали, він вантажником був у порту чи щось таке. Достеменно не знаю, матінка не любила розповідати. Мабуть, випивав і бив її, самі знаєте, норови в "схлялого народу" дикі. Адже чому я у "віллани" подався? — таку-сяку, а все-таки честь маємо, традиції, гідність. І тут не суттєво, хто ти за походженням, тут, месере, інше цінується. Чого своїми силами, розумом доможешся — те твоє.
— Є й інші шляхи, — обережно мовить Оберто, відсовуючи спорожнілу миску. — Тим паче в такому місті, як Альяссо.
— Без грошей, без знайомств, без батька і матері? — в голосі Фантина сарказм лунає вкрай
зухвало, майже з викликом. — Месере, я припускаю, що ви краще за мене знаєте закони Республіки. Але я, мабуть, краще за вас розбираюся у житті.
— Допоможи-но мені. — Оберто повільно, намагаючись не робити різких рухів, відкидає ковдру й сідає на ліжку. — Ти пам’ятаєш, що говорив синьйор Бенедетто?.. Ет, дійсно, тебе ж тоді не було у кімнаті! Утім, не суттєво, якщо не віриш мені — запитаєш принагідно в синьйора Аральдо. Кожен із них починав звичайним купцем і здобув титул за заслуги перед Республікою.
— Я не можу розпочати звичайним купцем, месере, — уїдливо завважує "віллан". — І давайте облишимо цю розмову. Ви прийшли в Альяссо не для того, щоб перевиховувати таких, як я, чи не так? — Він, відвернувшись, наводить порядок на столику, надміру гучно брязкає ложками, мисками, переставляє невеличкий пісочний годинник, зсовує речі, які раніше лежали в кишенях Оберто, зокрема — й альбомчик. — І, між іншим, — додає, — я тут теж не для того, щоб приглядати за всякими там законниками, навіть якщо вони — магуси! Якби ви мене тоді не змусили... Та все одно, я обіцяв допомогти вам, а не вислуховувати... бозна-що!