Бджола почала перебирати лапками і повзти вгору по рукаві. Часом зупинялась, ніби вагалась. А я вже подумав, що вона хоче мені щось сказати на вухо… Нехай летить з Богом і шукає собі цвіту мати-й-мачухи та пролісків. Але бджола раптом затихла, перестала рухатись.
Двері до костелу були відчинені й був він порожній, прибраний всередині в чорне. Перед вівтарем стояв поміст, засланий чорним сукном, а по ліву руку — крісло для мене. Маршалок докладно описав мені, де я маю сидіти. По праву руку стояли лави для родини та найповажніших гостей. Мене раптом охопив страх від того, що я тут сам, і завтра буду сам, бо сина не пустять до костелу, місця всім не вистачить. Та хоч би й був, се не порятує мене від пустки, що заповнила по вінця мою душу. Як сірий болотний туман. І тхнуло тут вільгістю сирої землі, бо за стіною билась в пропасниці Вирва. Я не мав сили поворухнутись, ноги одеревіли, руки охопив холод. Се ж бджола помре від холоду, пощо я приніс її сюди?
І тут я згадав, що треба помолитись в Божому храмі, хоч і латинської віри. Слова почали плутатись, ой лишенько, чи моя віра така слабка, що не може здолати страх потойбічний, чому в ту хвилю, коли моя молитва потрібна найбільше, я гублю слова? Чи через те я не можу до кінця змовити молитву, що моя віра зряча, а не сліпа? Не можу віддати Господу свої очі, свої вуха, свій язик, як інші християни? Чи таке буває з кожним, однак ніхто не признається? І тоді я просто проказав три рази: ГОСПОДИ, ПОШЛИ СПОКІЙ ДУШІ ЯНУ ЩАСНОМУ І ВСІМ, ХТО ПОТРЕБУЄ СЬОГО.
Змовивши се, озирнувся довкола себе, наче сподівався когось побачити. Дивно, що ніхто не приходить до костелу. Стільки люду приїхало, могли б зайти подивитись, не все ж їм їсти та спати. Згадав, що, певно, всі пішли до каплиці в замку, де вчора виставили тіло ясновельможного для прощання, і правлять служби день і ніч. Я досі там не був. Щось було мені тоскно на душі та й знав, що витріщатися будуть на мене ті, хто знав пана старосту живим. Не доступишся. Хіба що вночі. Але сю ніч будуть чувати родичі, негоже мені межи них пхатися. І по правді я тепер боявся небіжчика. Хоч і був при його смерті, а передсмертні муки страшніші за саму пані з косою.
І тут в отворі дверей з’явилась висока чорна постать і рушила до мене.
…Я тримав на долоні мертве тіло бджоли і мовив:
— Ось мертве лежить на живому.
Бо я хотів бути живим, навіть якщо змушений був прикидатися мертвим.
Чоловік, що його всі називали Слуга з Добромиля, нахилився і дмухнув мені на долоню.
— Вона не мертва, просто заснула.
Ми дивились, як бджола летить до сонця. Я чекав, що сей чоловік скаже ще щось таке саме мудре, як і побожне. Він сказав:
— У людей багато доріг, а в бджоли лиш одна: від вулика до квітки.
— Може, ви знаєте, — спитав я, — яке слово буде протилежним до слова "смерть"?
Слуга з Добромиля розвів руками:
— Се ми зрозуміємо, коли будемо Там, не раніше.
— Отже, Ян Щасний вже знає?
Він лише всміхнувся лагідно, а тоді зазирнув мені у вічі.
— Якщо се його цікавило за життя, то знає. Але, думаю, він вважав, ніби знає. Кожен протиставляє смерті те, що найбільше цінує: хто життя, хто любов, хто славу.
— А ви що протиставляєте?
— Я? Мабуть, вірність.
— Вірність?
— Я ж слуга, пане Северине. А слуга лишається вірним своєму панові, коли обрав його сам, де б не був той пан — на землі чи під землею, чи на небесах.
XXIX
Добре, як чоловік має місце в сьому світі. Люди діляться на панів і слуг, і кожен хоче чутися на своєму місці гідно. А як бути тому, хто не приліпився ні до панства, ні до служби? Маєток я стратив, служити нема кому, а мені ніхто не буде служити. Як тільки скину я шубу оксамитову і шапку, соболем підбиту, а перстень віддам пану маршалку, то Михайло і Павлусь вже не служитимуть мені.
Син мій десь надворі, коло костелу. Я й не бачив його, бо збудили мене з самого рання. Та хоч би й був тут, мушу сидіти непорушно і дивитись на труну.
Не вільно мені вставати, крутити головою, косувати очима. Та я сам знаю, що не можна. Тільки б не задрімати, бо тут душно, бракує повітря і ще й двері костелу замкнені. Трохи далі чорніє отвір склепу і тягне звідти кислим болотним духом, бо ж Вирва зараз грає. Шум її чути навіть у замку. Якби я міг пірнути у ту чорну глибінь замість ясновельможного, всі були б лишень раді, найбільше його жона і син.
Ніхто не знає, як я опираюся цій думці. Я тепер вже знаю, навіщо мене врятував той добрий самарянин з Тернової. Не для того, щоб я злетів так високо, як оце зараз, ні, а щоб я не квапився помирати, доки не спізнаю всього, а дозволено мені пізнати багато. Се знаття зробить мене свобідним ще за життя. Свобіднішим, ніж покинутий і забутий усіма Ян Щасний Гербурт.
Я збагнув се щойно, коли йшов пішо за лицарем з чорним прапорцем на списі. На прапорці з одного боку було списано життя ясновельможного, а з другого — срібний хрест з написом латиною, що означав "Під цим знаком переможено", чиє лице ховалось під забралом, а тіло було в кольчузі, а перед нами була довга процесія біскупів, ксьондзів, ченців, голосільників із запаленими свічками. А за мною їхав катафалк з домовиною, коні ступали нечутно, бо мали копита, огорнуті жалобним крепом. І позаду катафалку несли щит, герби, славу Гербуртового роду, я не міг сього бачити, але знав, що так має бути на маґнатському похороні. Наостанок йшла родина й шляхта, і увесь Добромиль. (АК: Розгорнутий опис так званого "сарматського" похорону можна знайти у книзі Станіслава Орловського "Життя і смерть Яна Тарновського". Похоронні звичаї загалом дуже консервативні, й деякі елементи втратили будь-який зв’язок з реальністю, бо були вигадані чи запозичені безіменними режисерами в різних народів.)
Я увійшов до костелу за духовенством, серед якого були й православні священики, єпископи з Перемишля і Сянока, і сів там, де мені призначено сидіти. Я мав пручатися, ні, ми мали удвох з ясновельможним опиратися забуттю, яке нас чекало і мало тривати вічність. Змучені Гербурти прагнули, аби все нарешті скінчилось. Заславські намагалися заповнити весь костел своєю гідністю і маєстатом. Дрогойовські принишкли, бо не мали стільки слави, щоб бути на рівних з домом Острозьких, їхній рід теж підупадав, дробився маєток. Вони тулили до носа напахчені хустини з жалобною облямівкою, совалися на лавах, нагадуючи дітей, що їх зараз почне школити навчитель. Он уже йде, тихо!