Я зразу пригадав муху, яку сотворив рабин супроти сотвореної мною, бо то ж я сотворив муху зі слова "смерть".
— Таки зліпили подобу чоловічу, а потім оживили словом "правда".
— То все байки, отче!
— Бігме! — отець Василь перехрестився. — А потім щось пішло не так, і ляльку глиняну розбили…
— Ну добре, — мовив я нетерпляче, бо здогадувався вже, що робило череп’я в комірці, але хотів переконатись, що правда моя. — Де та Прага, а де Добромиль!
— Слухайте і більше не перебивайте! Один час ясновельможний, підбурюваний хорунжим львівським Миколаєм Гербуртом, братом стриєчним, що пересварився з юдеями, вирішив виселити своїх, добромильських, а потім враз перемінив гнів на велику милість. Дозволив збудувати велику синагогу і навіть додав привілеїв. Може, вам се прикро чути, але після вежі краківської, де Гербурт відсидів майже два роки, щось з ним почало діятися. Ви ж знаєте, що Еразм Гербурт із Сусідович був не при собі, і Ян Щасний вважався його опікуном. У вельможних панів кров з часом псується. У темниці ясновельможному в голові збаламутилось. То старці якісь йому ввижались, то голоси причувались, то хотів утекти через комин, але застряг… (АК: Щодо втечі, то Гербурт радився з Марціном Астрологом із Клодзька, написавши йому листа. Той порадив йому тікати через комин.)
Усе це я чув не раз, але вперше з уст духовної особи, простого ченця, що, певно, й читати не вмів, а брався говорити про нещастя ясновельможного без належної поваги. Я хотів піти, але отець Василь пришпилив мене поглядом до ковбиці.
— А ще король заборонив полишати Добромиль під страхом смерті, від’їздити від нього не далі, як на сім миль. Більша, але така сама клітка. І от покликав до себе ясновельможний добромильського рабина і став намовляти його зробити Голема. Рабин йому одмовив, бо Голем не може служити християнам, подих дає йому гебрейське слово. Тоді Гербурт прийшов до нас з великими дарами й великими обіцянками захистити нашу обитель від уніатів та католиків. Як він вмовив отця Зеновія на те, не можу сказати, думаю, хитрощами. Покликали мене і наказали зліпити чоловіка з глини, а я в миру помагав покійному отцеві в гончарнім ділі, тому й до мене звернулись. Я подумав, що Гербурт хоче дізнатись, який з мене майстер, бо по костелах ставлять статуї святих, тож я би пригодився ясновельможному, що так дбає за наш монастир. Мені тут було добре. Місце видавалось благим, часом я бачив ангелів, що літали над горою. Брати теж бачили, а дехто навіть чув їхній спів. Не здивувало мене і те, що мусив я ліпити потай, в комірчині під землею, бо розумів, що не пасує ліпити святого для костелу в православній обителі. Тільки не знав я, кого ліпити маю і спитав ігумена. Той сказав, щоб я ліпив Адама.
Отець Василь почав розгойдуватися взад-вперед на возі, куди присів, і сльози потекли по його лиці. Він витер врешті їх рукавом й продовжив:
— Але робота мені не йшла, бо то не горшки ліпити. Потім здогадався я патики встромляти, щоб фігура стояла. Кожен день приходив ясновельможний, дивився, врешті сказав, що се має бути просто лялька, і тут же зліпив з кавалка глини потвор з дірками замість очей і рота:
— Ось таке мені зліпи, тільки велике!
Отоді я пригадав ляльок з воску, що їх ліпили чарівниці, аби когось згубити, і зрозумів, що роблю лихе діло, а не благе. Вдарив я ногою по своєму "Адаму", й розбив на кавалки, а сам побіг до ігумена сам не свій. Він узяв між долоні моє лице, стиснув міцно й мовив:
— Що ж ти наробив, брате? Ми й так на своїй рідній землі, як перекотиполе. Нашу церкву гонять, ченців побивають, церкви відбирають. Прогнівається на нас пан староста — не буде нашої обителі, що Господь її велів мені поставити, явившись у сні, і задля цього перейшов я гори. Нас з тобою живими звідси не випустять, бо знаємо те, що не повинні знати. Думаєш, я не відмовляв ясновельможного, а він одно твердив, що коли Бог юдейський дозволяє оживити ляльку для порятунку цілого народу, то чим гірший наш Господь. Буде той глиняний чоловік захищати Добромиль ліпше, ніж військо. Брате, я все одно не оживив би ту ляльку! Нема в мене такої сили.
Але я, забувши про чернечий послух, думав лиш про муки майбутні пекельні:
— Не стану я ліпити ідола! Йду вже з монастиря!
— Йди, але живим не зійдеш у Діл. Тут ти у моїй владі, а за брамою — у владі старости.
Подивився я на свої руки, а вони у глині. Коли ви прийшли до нас, то були перемащені так само глиною, і я подумав… Ет, мало що я подумав!
— Мертве ні оживити, ні воскресити, — мовив я. — Не вірю я в сі байки про Голема.
Сказав я, щоб заспокоїти ченця, хоч сам почав тремтіти не так з холоду, як зі страху.
— Але Ісус оживив Лазаря і вдовину доньку! — відказав той.
— Бо в них душа блукала коло тіла, от і вмовив Спаситель повернутися. А звідки візьметься душа в глини? Нема чого юдеям вірити, се вони придумали, аби на людей страх нагнати. Ліпше розкажіть, що було далі.
— Нічого. Ясновельможний поїхав з монастиря і більше не згадував про глиняного чоловіка. А тепер ось його не стало. Та я все ще боюся вийти за браму монастиря, хоч вона й відчинена, а на горі порожньо, й янголи більше не літають. Я розповів вам се не лише, щоб облегшити душу. Сповідатися й відповідати буду в іншому місці. Прошу вас, аби ви забрали мене з собою у Діл й допомогли дістатись до монастиря Спаса. Ніхто не посміє зачепити того, хто перебуває під опікою самого Гербурта.
— Я не є Гербуртом, отче, схаменіться!
— Мені видніше, ким ви є. То візьмете?
— Візьму. Як сніг перестане, зразу й підемо, — легко згодився я, не думаючи, чи се сподобається комусь, чи ні. Хоча потім можу пошкодувати за своїм рішенням. Але відколи я став "парсуною" ясновельможного, моє життя котилося колесом з горба, зчиняючи дедалі більший гуркіт.
Ми розійшлися: я грітись, а отець Василь сторожувати монастир. Ся ніч була безпечна. Навіть вовки примовкли, а кобилу з лошам замикали ліпше, ніж ченців. Стайня була з грубих колод, а на двері накладали важкий дубовий брус. Сон не йшов до мене. Я ходив по келії й міркував на тим, що мені відкрилося. Тішило мене те, що ясновельможний не довів справи до кінця і відступився від свого наміру. Може, і висповідався перед своїм духівником. А як бути ченцям?