— Не в тому річ, — відповів той. — Як там дівчинка? Він спитав це у Віла, котрий стояв на колінах біля Ліри.
Хлопець підвів голову й озирнувся, відчувши гострий докір сумління — це він винен у тому, що сталося. На Траві лежала Ліра, трусячи головою та швидко-швидко блимаючи очима. Він побачив, як заціпенілий Пантелеймон у вигляді оси повзає по стеблинці трави поруч із нею.
— Як ти? — спитав він у дівчинки. — Поворуши руками й ногами.
— Дурепа! — крикнула жінка з легковика. — Вона кинулася перед машиною, навіть не озирнувшись по сторонах. Що мені було робити?
— Ти жива, люба? — поцікавився водій фургона.
— Так, — пробурмотіла Ліра.
— Руки-ноги цілі?
— Поворуши ними, — повторив Віл.
Ліра послухалася. Судячи з усього, вона нічого не зламала.
— Усе гаразд, — проголосив Віл. — Я подбаю про неї. Вона в порядку.
— Ти її знаєш? — спитав водій вантажівки.
— Вона моя сестра, — відповів хлопець. — Усе гаразд. Ми живемо он там, я відведу її додому.
Наразі Ліра сиділа на траві, а позаяк було очевидно, що вона не дуже постраждала, увага жінки повернулася до її машини. Потік транспорту струменів повз два нерухоміавтомобілі, і водії, проїжджаючи мимо, зацікавлено дивилися на маленьку сцену — як це завжди буває. Віл допоміг Лірі підвестися — що швидше вони зникнуть з цього місця, то краще. Жінка та водій мікроавтобуса усвідомили, що цю суперечку мають розв'язати їхні страхові компанії, і тепер обмінювалися адресами. Жінка побачила, що кульгаюча Ліра та Віл, який її підтримував, ідуть геть.
— Почекайте! — гукнула вона. — Будете свідками. Мені потрібні ваші імена та адреса.
— Мене звуть Марк Ремсон, — відповів Віл, повертаючись до жінки, — а сестру — Ліза. Ми живемо в завулку Буен, в будинку 26.
— А який поштовий індекс?
— Я не пам'ятаю, — сказав хлопець. — Вибачте, пані, ми підемо додому.
— Стрибайте в кабіну, — запропонував водій фургона, — я підкину вас.
— Ні, не треба, все гаразд, чесно.
Ліра кульгала дедалі менше. Вони з Вілом швидко пройшли вздовж шереги грабів і повернули на першому ж розі.
Пройшовши ще кілька десятків метрів, вони присіли на низенький паркан, що огороджував садочок.
— Болить щось? — запитав Віл.
— Та штука вдарила мене по нозі, а коли я впала, то вдарилася головою.
Але, судячи з усього, її більше цікавило те, що знаходилося в рюкзачку. Вона сунула туди руку, витягла невеличкий, але важкий оксамитовий пакунок і розгорнула його. Вілові очі розширилися: він побачив алетіометр. Численні маленькі символи, намальовані на циферблаті на зразок цифр на годиннику, позолочені ручки, чудернацька стрілка, багато прикрашений корпус… Побачивши все це, він аж затамував подих.
— Що це? — спитав він.
— Це мій правдомір — алетіометр. Він каже мені правду. Читає знаки. Сподіваюся, він не розбився.
Але з приладом було все гаразд: стрілка рівномірно хиталася навіть у тремтячих руках дівчинки. Ліра поклала його на землю:
— Я ніколи не бачила стільки машин. Я й не знала, що попи можуть пересуватися так швидко.
— То у вашому Оксфорді немає автомобілів?
— Їх набагато менше, і вони не схожі на ці. Я не звикла до такого, але тепер усе нормально.
— Відтепер ми будемо обережнішими. Якщо ти потрапиш під автобус чи загубишся, вони зрозуміють, що ти з іншого світу, і почнуть шукати прохід…
Віл відчував дуже сильне роздратування. Він спробував опанувати себе та сказав:
— Гаразд, слухай сюди. Якщо ти прикинешся моєю сестрою, це буде для мене непогане маскування — вони шукають хлопця, у якого немає сестри. До того ж якщо я піду з тобою, то покажу, як перетинати дороги й не потрапляти при тому під колеса.
— Добре, — покірно погодилася Ліра.
— Окрім того, в тебе, безперечно, немає грошей — звідки б вони були в тебе? Як ти збираєшся пересуватися, купувати їжу й таке інше?
— В мене є гроші, — відповіла дівчинка й дістала з гаманця декілька золотих монет.
Віл недовірливо на них подивився.
— Це що, золото?! Овва… Але ж люди, побачивши його, напевно почнуть усе розпитувати, і тебе викриють. Я дам тобі трохи грошей, а ці монети сховай подалі. І пам'ятай: тимоя сестра, тебе звуть Ліза Ремсон.
— Лізі… Я сама іноді казала, що мене так звуть. Це я запам'ятаю.
— То й добре, Лізі. А мене звуть Марком, не забувай.
— Гаразд, — мирно сказала Ліра.
Її нога почала боліти: в тому місці, де по ній ударив бампер, усе набрякло й почервоніло. Крім того, було видно, що там проявляється великий темний синець. З тим синцем, що з'явився в неї на щоці після їхньої сутички минулої ночі, вона мала такий вигляд, наче її хтось добряче відлупцював, і це хвилювало Віла: що, як якийсь полісмен почне розпитувати її, чи не стала вона жертвою поганого поводження?
Він спробував викинути це з голови. Хлопець вирішив, що відтепер перетинатимуть вулиці лише на зелене світло, і вони вирушили в дорогу. Коли вони глянули на те місце, в якому нещодавно з'явилися в цьому світі, то нічого не побачили. Вікно було зовсім невидимим, і потік автомобілів, як і раніше, без затримки рушив повз нього.
Рухаючись уздовж шосе Банбері-ровд, вони за десять хвилин опинилися в Самертауні. Віл зупинився навпроти будинку банку.
— Що ти збираєшся зробити? — спитала Ліра.
— Хочу взяти гроші. Краще робити це якомога рідше, але вони, ймовірно, не відстежать нас до кінця робочого дня.
Віл засунув у банкомат материну картку та набрав її особистий номер. Здається, все було гаразд, і він без перешкод зняв з рахунку сто фунтів. Ліра спостерігала за ним, розкривши рота. Він дав їй двадцятифунтову купюру:
— Це тобі. Купи щось, її треба розміняти. Ходімо ловити автобус, нам далеченько.
Ліра мовчки сіла слідом за ним в автобус і деякий час спостерігала, як мимо пропливають будинки та сади міста, котре водночас було її власним і чужим. Для неї це було схоже на перебування в чиємусь сні. Вони вийшли в центрі міста, біля старовинної кам'яної церкви, котру вона знала, і напроти великого універсального магазину, якого вона ніколи не бачила.
— Усе змінилося, — промовила вона. — Ніби… Це часом не ринок Корн? А це, мабуть, Бровд, а он там Баліол. Он бібліотека Бодлі! Але де Джордан?
Вона вся тремтіла. Можливо, це була спізніла реакція її організму на нещасний випадок, а може, й шок, спричинений тим, що на місці Коледжу Джордана, який вона мала за свій дім, височіла інша будівля.