Львівські сонети

Страница 5 из 6

Павлычко Дмитрий

А він стояв, немов на дні безодні,
І вгору піднімав трудне чоло,
Так наче злому духові назло
Читав у блискавках Слова Господні.

Здавалося, він плаче. То вода
Вмивала щоки. Голова руда
Горіла, ще не ткнута сивиною.

Всі бігли: хто в кав'ярню, хто в музей,
Але ніхто не знав, що ось Мойсей
Стоїть між Господом і сатаною.

2000
РОЗВИДНЯЮЩИЙСЯ ДЕНЬ

1

Іде війна. Десь глухо б'ють гармати.
Порожнє місто. Вікна-сліпарі.
Та видно сад о весняній порі
І хмар важких запліснявілі шмати.

Вночі в короткий сон приходить мати,
А в день студентики-секретарі
Щось там плетуть про задуми старі,
Ждуть: може, буде вірші диктувати.

А він мовчить. Далеких канонад
Його тривожать вуркотливі громи,
Як гук травневий сорок літ назад.

Він дивиться крізь цвіту паполоми
Туди, де в неба золоті проломи
Стікає кров із галицьких левад.

2

Трухліє в серці чорна грань отрути,
Розпався посивілий жар думок.
Нема вже сили оком зворухнути;
Як пилюга, на все лягає змрок.

Вмирає він, скалічений пророк;
Студених рук закостенілі скрути
На грудях здиханих… Та ось дзвінок!
В кімнату — гості, молоді рекрути.

І не трутизна смерті, не печаль
В зіницях юних, а порив до бою,
В руках блискочуть кріси, грає сталь.

— Благословіть, поете, нашу зброю!
— Ця зброя, діти, кована ганьбою,
Вона для вас — могила і шпиталь!

З

І він злякався власних слів. Це сором!
Хто кликав ненастанно до борні,
Хто бачив з далини в будучині
Кров революції пророчим зором?

Невже він занепав так серцем хворим?
Невже він зрадив сам себе? Та ні!
Боїться братовбивчої різні
Душа, уже під смертним омофором.

Тут гори повстають, а там — степи —
Вмирати за Вкраїну. "Милий Боже,
Йде брат на брата! Шлях їм заступи!"

Що він в шаленстві цьому допоможе?
І падає поет на смертцеложе,
Мов на старих болінь своїх шипи.

4

Було не раз, він віддавався дневі,
Не думаючи про далінь століть.
Тепер Пора вже перед ним стоїть,
Йдуть юнаки на смерть в гарматнім реві.

"Шпиталь", "могила" — о які дешеві
Слова і примовляння в грізну мить!
"Це ж ти казав, що не пора служить,
Ні, не пора — ляхові й москалеві".

Так, треба йти зі зброєю в руках,
Рабів оружжя завжди правду каже.
"О діти! Викиньте із серця страх!

І смертю вашою (бо не один поляже!)
Онуків Україна зобов'яже
Їй до держави торувати шлях".

5

На віях забіліла, наче сіль,
Сльоза тяжка. Він плаче. Та не годні
Цей плач збагнути небеса холодні,
Що закладають в нього смертний біль.

Ось-ось до Ханаану Ізраїль
Вступити має, та напередодні
Помре Мойсей. Він поглядом безодні
Вдивляється в свою незриму ціль.

Великий Боже, я не розумію,
Чом забираєш ти провідника
В людей, що мають в ньому всю надію?

Чи правда, що коли мета близька,
Ти гасиш нам навмисне маяка,
Щоб розбивались ми об власну мрію?

6

О, скільки крові пролили ви даром,
Пахолки віденського коршака,
І ви, що йшли з-під царського штика,
Брати, чужим затроєні пожаром!

Вклонялися жупанам, шароварам,
Вкраїну будували з гопака,
Не знаючи, та маючи Франка,
Будівника із геніальним даром.

Він помирає. "Господи, прости", —
Возрадується не один святоха,
Сплакнуть у фраках траурних кроти.

Що ж, вам усім не видно з темноти,
Що не відходить з ним його епоха, —
Вона лише збирається прийти.

7

Не раз мені здається, що то я
Стою біля Франкової постелі,
З чужою зброєю, в чужій шинелі.
А в серці — туск і смерті печія.

І, натягнувши рам'я на рам'я,
Лежить він у мовчанні, як у скелі;
Прощаються з ним діти невеселі,
І тихо плаче там душа моя.

За що ми так покарані, Мойсею?
Ти вмер, але Єгошуї нема,
Нема того, хто б ніс твою ідею.

Невже в будущину йдемо сліпма
І, як воли, навиклі до ярма,
Ревем лише за сіном та пашнею?

8

Та ні, він був, і є, і завжди буде,
Цей велетень, цей титанічний дух;
Його вогонь не вигас, не заглух, —
Він вкладений навіки в наші груди.

Нема на нього кулі, ні простуди,
Бо він як сонце шириться навкруг;
Ми з поглядом його йдемо на пруг,
Шукаєм правди людства без облуди.

Помре сьогодні він, цей чоловік,
Забутий і зневажений у смерті,
В лікарню кинутий серед калік.

Але сяйнуть, як небеса роздерті,
Вкраїни стяги, й вийде з круговерті
Його державний, безконечний вік.

9

Несуть його. Солодкий і прозорий
Туман весни в цвітінні молодім.
Та Львів сумний, як вигорілий дім,
Десь там і я, на темний смуток хворий.

Чи можна в трумні поховати грім,
Гучний вогонь з небесних територій,
На правду встановити мораторій,
Лож воскресити в камені старім ?!

Ніхто не знає, як воно стається,
Що згашена і витоптана грань
Новим високим полум'ям береться, —

Знов правда вибухає, де не глянь,
І дух встає із праведного серця,
З болінь життя і страдницьких писань.

10

Ще ненароджений, я був при тому
Світінні правди, мудрості й жалю,
Що в іскри обертає тлін і тлю,
Дає величчя духові малому.

Спадали з неба голубого строму
Зірниці, наче зерна кукілю.
І те чоло, що схоже на ріллю,
Світилося з труни крізь смерті втому.

Я народився, щоб іти за ним,
Та не в знаменні темної скорботи,
А в прапорі з розкриллям молодим.

Вже неживущий, буду смерть бороти,
І всі мої сонця й думок висоти
Ввійдуть в життя франківського нестрим.

11

Злітає цвіту білий пластовень,
Йдуть за труною чорні жалібниці…
Літа мої вже там — високі й ниці —
Виходять із твоїх благословень…

Йдуть за риданнями — ряди пісень,
Робітники ступають журнолиці.
Йде, наче в'язень, пущений з темниці,
Могутній, розвидняющийся день.

Потрібно нам народжуватись тричі,
Щоб прочитати всі твої томи,
Всі твої дні, безсмертні й таємничі!