Коли йшлося не про великі провини, за які карали іншими способами, ultima ratio patrum* у Вандомі був ремінь. За невиконані домашні завдання, за погано вивчені уроки, за бешкетні витівки було досить і "пенсума"; але за ображене самолюбство вчитель віддячував нам ремінцем. З усіх фізичних страждань, які доводилися нам терпіти, найдужче дошкуляв той біль, коли розлючений учитель з усієї сили шмагав по наших слабких руках шкіряною смужкою завширшки десь у два пальці. Засуджений до цієї класичної кари повинен був стати навколішки посеред класу. Спершу він мав вийти з-за парти, а потім уже вклякнути біля кафедри під цікавими, а часто й глузливими поглядами товаришів. Для вразливих душ це були подвійні тортури — так ото колись засуджений на смерть здійснював подорож від зали суду до ешафоту на Гревській площі. Залежно від характеру одні кричали або плакали гіркими слізьми до чи після шмагання, інші мужньо терпіли біль, але навіть найстійкіші в чеканні кари ледве втримувалися від конвульсивної гримаси страху. Луї Ламбер постійно наражався на покарання ременем і то завдяки одній властивості його вдачі, про яку він і сам довгий час нічого не знав. Коли вигук учителя: "Ви нічого не робите!" — брутально відривав його від роздумів, він часто — і спочатку цілком несвідомо — кидав на вихователя погляд, сповнений якоїсь дикої зневаги і заряджений думкою, як заряджена електрикою Лейденська банка. Цей погляд, звісно, дошкуляв учителеві, й, роздратований такою безмовною епіграмою, він прагнув відучити учня від його палахкотючих поглядів. Першого разу, коли вихователь перехопив зневажливий погляд Луї, що вразив його, наче блискавка, він промовив фразу, яку я запам'ятав:
* Останній аргумент отців (латин.).
— Якщо ви ще раз так подивитеся на мене, Ламбер, я вас почастую ременем.
На ці слова усі носи задерлися, й учні стали зиркати по черзі то на вчителя, то на Луї. Погроза прозвучала так по-дурному, що хлопець метнув на отця-вихователя ще один блискавичний погляд. Так між учителем і Ламбером виникла напруга, яка розряджалася тільки шмаганням учня по руках. Отоді Луї й відкрив разючу силу свого погляду.
Бідолашний поет з його чутливими нервами, часто істеричний, мов жінка, пригнічений хронічною меланхолією, хворий своїм генієм, як юна дівчина хворіє коханням, якого прагне, ще не знаючи його, цей хлопчина, такий сильний і водночас кволий, хлопчина, що його Корінна18 відірвала від рідних полів і запхала в жахливу матрицю колежу, де кожен інтелект, кожне створіння, незалежно від свого таланту, свого темпераменту, мусить пристосовуватися до правил, до однієї форми (так золото перетворюється на круглі монети під карбувальним пресом), отож Луї Ламбер витерпів усі різновиди болю, які могли вразити його тіло й душу. Ніби прикутий до лави за своєю партою, битий ременем, змучений хворобами, ображений у всіх своїх почуттях, здавлений зашморгом неприємностей, скоряючись безлічі тиранічних вимог навчального розпорядку, він глибоко страждав, і вся його тілесна оболонка терпіла люті муки. Подібно до святих мучеників, що всміхалися під тортурами, він утікав на небо, куди підносила його думка. Може, це внутрішнє життя й допомогло йому заглянути в таємниці, в які він так вірив.
Наше прагнення до незалежності, наші незаконні заняття, наше позірне неробство, замріяність, у якій ми постійно перебували, безперервні покарання, наша відраза до уроків та "пенсумів", здобули нам незаперечну славу дітей нікчемних і невиправних. Вчителі зневажали нас, а товариші, від яких ми приховували свої таємні захоплення, боячись їхніх глузів, ставилися до нас із жахливим презирством. Ця подвійна недооцінка була несправедлива з боку вчителів, але цілком виправдана з боку учнів. Ми не вміли ані грати в м'яча, ні бігати, ні ходити на дибах. У дні амністії або коли нам випадала вільна хвилина, ми не брали участі в жодних розвагах, що були тоді у моді в колежі. Чужі забавам наших товаришів, ми усамітнювалися від усіх і в задумі сиділи під яким-небудь деревом на подвір'ї. Поет-і-Піфагор були винятком, вони жили поза життям школярської громади. Притаманний дітям проникливий інстинкт та вразливе самолюбство були причиною того, що одні школярі відчували в нас вищу духовну силу, а другі — нижчу; одні ненавиділи нашу мовчазну аристократичну гординю, інші — зневажали нашу нікчемність. Такі почуття виникали в нашому середовищі незалежно від нашої свідомої волі й, мабуть, я розгадав їх лише сьогодні. Отже, ми жили, наче двоє щурів, ховаючись у кутку класу, де були наші парти, і нам доводилося сидіти там не лише на уроках, а й на перервах. Це виняткове становище мало призвести і призвело до того, що ми опинилися в стані війни з учнями нашого відділення. Майже завжди всіма забуті, ми сиділи там спокійні і майже щасливі, ніби дві рослини або дві прикраси, що випадали у класній кімнаті з гармонії загального стилю. Бувало, найзабіякуватіші з учнів ображали нас, прагнучи показати, що можуть безкарно зловживати своєю силою, а ми на їхні прискіпування відповідали презирством; і не раз закінчувалося це тим, що на Поета-і-Піфагора сипався град ударів.
Ламбер сумував за домівкою кілька місяців. Я не знаю, чи можна описати його журбу. Принаймі в мене це не вийшло — Луї зіпсував мені не один шедевр. Обидва ми були в ролі "Прокаженого з долини Аости"19 і спізнали почуття, описані в книжці пана де Местра, значно раніше, ніж прочитали про них у його красномовному переказі. Звичайно, літературний твір не може оживити спогади дитинства, але заглушити їх йому ніколи не вдасться. Ламберові зітхання звучали для мене набагато прекраснішими гімнами смутку, ніж найнатхненніші сторінки "Вертера". Та, можливо, не слід порівнювати страждання, яких завдає справедливо чи несправедливо осуджена нашими законами пристрасть, з муками бідолашної дитини, яка прагне сонячного проміння, мріє про росяні долини, про волю. Вертер був рабом одного бажання, а в Луї Ламбера була поневолена вся душа. Хоч геній у всьому однаково талановитий, але якщо він передає почуття зворушливе, засноване на щирих, а отже, й цілком чистих бажаннях, це виходить у нього переконливіше, ніж коли він бідкається й нарікає. Бувало, Ламбер довго дивився у вікно, милуючись листям липи, а тоді казав мені одне тільки слово, але в тому слові розкривалася неозора мрія.