— Цей добродій — твій товариш по коледжу,— сказала панна де Вільнуа, звертаючись до Луї.
Він нічого не відповів. Я зміг нарешті його роздивитися, і то було одне з тих видовищ, які навіки закарбовуються в пам'яті. Він стояв, спершись обома ліктями на виступ, утворений дерев'яними панелями і, здавалося, гнувся додолу під вагою схиленої голови. Волосся, довге, як у жінки, спадало на плечі й обрамляло обличчя, надаючи йому схожості з бюстами великих людей доби Людовіка XIV. Обличчя було дуже бліде. За своєю давньою звичкою він машинально й безупинно тер ногу об ногу, і постійне шарудіння від тертя кістки об кістку справляло гнітюче враження. Біля нього лежав на дошці матрац, набитий мохом.
— Іноді він лягає, хоч і дуже рідко,— сказала мені панна де Вільнуа.— Але щоразу спить по кілька діб поспіль.
У тій позі, в якій я його побачив, Луї стояв і днями, й ночами, стояв, утупивши погляд у одну точку, ніколи не опускаючи й не піднімаючи повік, як ми звичайно робимо. Спитавши в панни де Вільнуа, чи не зашкодить Ламберові, якщо впустити до кімнати трохи більше світла, я з її згоди трохи відхилив штору й зміг роздивитися обличчя свого друга. Гай-гай! Це обличчя уже вкрилося зморшками, побіліло, його очі ніби віддзеркалювали світло, ставши скляними, як у сліпого. Усі його риси, здавалося, судомно витяглися вгору. Я кілька разів спробував заговорити з ним, але він мене не почув. Це був осколок людини, викопаний з могили, перемога життя над смертю або смерті над життям. Я пробув у тій залі близько години, поринувши в непоясненну задуму, під владою тисячі скорботних думок. Панна де Вільнуа з усіма подробицями розповіла мені про це життя — життя дитини в колисці. Несподівано Луї перестав терти ногу об ногу і протяжним голосом сказав:
— Янголи — білі.
Я не можу передати, яке враження справили на мене ці слова, звук дорогого голосу, що його я так болісно прагнув почути, уже втративши на це всяку надію. Мимоволі мої очі наповнилися слізьми. Несподіване передчуття промайнуло в моїй душі й змусило мене засумніватися, що Луї втратив розум. А проте я був цілком певний, що він не бачить мене й не чує. Але гармонія його голосу, що, здавалося, виражала небесне блаженство, надала його словам неподоланної сили. Ця фраза відбилася в наших душах, як чудесний церковний передзвін серед глибокої ночі, в ній ми відчули неповне одкровення якогось невідомого нам світу, і я більше не дивувався, що панна де Вільнуа вважала Луї цілком при здоровій тямі. Можливо, життя душі поглинуло в ньому життя тіла. Можливо, подруга Луї, як і я в ті хвилини, була опанована невиразним відчуттям іншої природи, мелодійної і квітучої, яку ми називаємо небом у найширшому розумінні. Ця жінка, цей янгол, завжди перебувала тут, сидячи за кроснами, і щоразу, витягуючи голку, вона дивилася на Ламбера із сумним і ніжним почуттям у погляді. Неспроможний далі витримати це жахливе видовище, бо мені не вдалося, як панні де Вільнуа, проникнути у всі його таємниці, я вийшов, і ми погуляли кілька хвилин, розмовляючи про неї і про Ламбера.
— Звичайно, Луї може здатися божевільним,— сказала мені вона.— Але він не божевільний, якщо так називають тих, у кого з невідомої причини занедужує мозок і вони перестають усвідомлювати свої вчинки. Поведінка мого чоловіка цілком осмислена. Якщо він не впізнав вас фізично, не думайте, що він вас не бачив. Він зумів визволитися від свого тіла і бачить нас у іншій формі, не знаю, в якій. Коли він починає говорити, то висловлює дивовижні думки. Але часто він тільки закінчує словами думку, що вже розвинулася в його душі, або, навпаки, починає якусь фразу, та закінчує її подумки. Іншим людям він видається безумним; я живу в атмосфері його мислення, і всі його ідеї мені зрозумілі. Я йду дорогою, яку прокладає його дух, і, хоч не знаю всіх її поворотів, сподіваюся, що дійду до мети разом з ним. З ким не траплялося — і не раз,— що почавши думати про дрібничку, він приходив до дуже важливої думки через низку ідей або спогадів? Часто, заговоривши про щось малозначуще, мислитель використовує це як відправну точку перебіжної думки, потім забуває або замовчує довгий ланцюг абстрактних зв'язків, що приводять його до певного висновку, і знову заговорює тільки тоді, коли йому лишається подати останню ланку цього ланцюга роздумів. Люди пересічні, для яких незвичне таке швидке нанизування думок та образів, не здогадуючись про напружену внутрішню діяльність душі, починають сміятися з мрійника й оголошують його безумцем, якщо в нього часто трапляються подібні провали пам'яті. А Луї завжди такий: він із швидкістю ластівки невтомно літає в просторах думки, і я вмію стежити за всіма звивинами його лету. Ось історія його божевілля. Можливо, коли-небудь Луї повернеться до життя, в якому ми нидіємо; але якщо він почав дихати повітрям небес раніше, ніж це судилося нам, то чому ми маємо прагнути, щоб він знову опинився серед нас? Для мене велика радість чути, як б'ється його серце, і все моє щастя в тому, щоб бути біля нього. Хіба він не належить мені цілком? За останні три роки двічі він був моїм протягом кількох днів: у Швейцарії, куди я його возила, і в глибині Бретані, на острові, де він приймав морські ванни. Двічі я була дуже щаслива! Я вмію жити спогадами.
— Але чи записуєте ви слова, які в нього вихоплюються? — запитав я.
— Навіщо? — відповіла вона.
Я змовчав, людська наука здалася мені нікчемною порівняно з цією жінкою.
— Коли він тільки почав говорити,— сказала вона,— я, здається, записала кілька його фраз, але потім перестала це робити; тоді я нічого не розуміла.
Я поглядом попросив показати мені її записи; вона мене зрозуміла, і ось що мені вдалося врятувати від забуття.
І
Усе на землі походить від ефірної субстанції, спільної основи для явищ, відомих під неточними термінами: електрика, теплота, світло, гальванічний і магнетичний струм тощо. Усі види перетворень цієї субстанції і складають те, що в просторіччі називають матерією.
II
Мозок — посудина, в яку живе створіння поміщає все, що всмоктує із названої вище субстанції за допомогою цього досконалого органу та зовнішніх чуттів. У мозку субстанція перетворюється на волю.