5 листопада
Я, безперечно, заклопотаний серйозними думками, я йду до певних відкриттів, неподоланна сила вабить мене до світла, яке з юних літ сяяло в сутінках мого духовного життя; але як назвати силу, що зв'язує мені руки, затикає рота і тягне мене в бік протилежний від мого покликання? Доведеться покинути Париж, попрощатися з книгами тутешніх бібліотек — з цими прекрасними вогнищами просвіти,— попрощатися з ученими, такими поблажливими й приступними для спілкування, з молодими геніями, до яких я відчуваю щиру прихильність. Що звідси мене виштовхує? Випадок? А може, провидіння? Ідеї, позначені цими двома словами, непримиренні між собою. Якщо нічого випадкового не буває, то лишається тільки прийняти фаталізм, згідно з яким усі явища нерозривно пов'язані й відбуваються не стихійно, а за чітким планом. Чому ж тоді ми чинимо опір? Якщо людина у своїх вчинках не вільна, то що таке мораль? Якщо ж вона сама визначає свою долю, якщо завдяки своєму вільному вибору вона може зупинити здійснення загального плану, то що таке Бог? Навіщо я прийшов у світ? Коли я досліджую самого себе, я це розумію — я знаходжу в собі зародки сил, які можна розвинути. Але навіщо мені дано могутні здібності, коли застосувати їх мені не дозволено? Якби мої муки послужили для когось наукою, я погодився б страждати далі: але ні, я мучуся в цілковитій невідомості. Моя фатальна доля нагадує долю квітки, яка вмирає у гущавині пралісу, де ніхто не вдихне її пахощів, не натішиться її барвами. Як вона марно розливає в самотині свій аромат, так і я створюю тут, у себе на горищі, ідеї, яких ніхто не сприймає. Учора біля свого вікна я вечеряв хлібом і виноградом у товаристві молодого лікаря на ім'я Мейро. Ми розмовляли як люди, що їх лихо зробило братами, і я сказав йому:
"Я йду звідси, а ви лишаєтеся. Візьміть мої наукові ідеї й розвиньте їх!"
"Я не зможу,— відказав він мені з гірким смутком.— У мене надто слабке здоров'я, щоб витримати такі труди, і я помру молодим, змагаючись із нуждою".
Ми подивились на небо й потисли один одному руки. Ми познайомилися на лекціях із порівняльної анатомії і не раз зустрічалися в галереях Музеуму. Нас захоплювала одна проблема — єдність побудови живих організмів. Для нього це було передчуття генія, посланого, щоб відкрити новий шлях на цілині інтелекту; для мене — висновок із загальної системи. Моя думка прагне з'ясувати, які реальні зв'язки існують між людиною і Богом. Хіба не в цьому найнагальніша потреба епохи? Без віри у високі істини неможливо накласти шори на, суспільство, дух доскіпливого сумніву й дискусій розбестив його, і воно кричить сьогодні: "Ведіть нас дорогою, де ми не ризикуємо звалитися в прірву!" Ви запитаєте в мене, який стосунок має порівняльна анатомія до питання, такого важливого для майбутньої долі людства? Чи не слід переконати себе, що людина — мета всіх земних можливостей, а потім уже запитати, чи не є вона можливістю, яка не знайде свого завершення? Якщо все пов'язане з людиною, то чи немає чогось над нею, з чим вона пов'язана у свою чергу? Якщо вона кінцевий результат непоясненних змін, що сходяться в ній, то чи не є вона сполучною ланкою між видимою й невидимою природою? Діяльність світу не абсурдна, вона прагне до певної мети, і такою метою не може бути суспільство, подібне до нашого. Між нами й небом існує жахлива прогалина. В нашому нинішньому становищі ми не можемо ні весь час веселитися, ні весь час страждати; необхідні величезні переміни, щоб ми відчули рай і пекло,— а без цих понять Бог не існує в очах загалу. Я знаю, люди вигадали душу, щоб вийти із цього скрутного становища; але мені прикро думати, що Бог приймає як належне людську підлість, зневіру, огиду й занепад. І чи маємо ми право вважати, що несемо в собі божественну іскру, якщо її можуть загасити кілька склянок рому? Хіба можна уявити собі надматеріальні здібності, які обмежені рамками матерії і застосування яких можна скувати одним зернятком опію? Як уявити собі, що ми будемо щось відчувати, коли позбавити нас умов, за яких проявляються наші відчуття? Якщо субстанція здатна мислити, то невже від цього загине Бог? Хіба одухотворення субстанції в її численних різновидах, прояви її інстинктів легше пояснити, аніж діяльність мислення? Хіба руху, притаманного світам, не досить, щоб довести існування Бога, не звертаючись до всіляких безглуздь, породжених нашою гординею? Хіба для створіння, яке відрізняється від інших тільки досконалішими інстинктами, не досить знати, що після всіх життєвих випробувань, воно може досягти кращого буття, хоч у одному відношенні й приречене на загибель? Якщо в царині моралі не існує жодного принципу, який не вів би до абсурду або не суперечив очевидності, то чи не пора зайнятися пошуками догматів, накреслених у глибині самої природи сущого? Чи не слід переглянути всю філософську науку ? Ми дуже мало цікавимося так званим небуттям, що нам передувало, і намагаємося ретельно дослідити небуття, яке нас чекає. Ми складаємо на Бога відповідальність за майбутнє і не вимагаємо від нього звіту про минуле. А тим часом нам не менш важливо знати, чи не маємо ми коріння в минулому, аніж те, на що приречені ми в майбутньому. Якщо ми були богопоклонниками чи безбожниками, то тільки з одного боку. Чи вічний світ? Створено його чи виник він сам собою? Ми не уявляємо собі нічого середнього між цими двома твердженнями. Одне з них правильне, друге помилкове — вибирайте! Хоч яким буде наш вибір, велич Бога, такого, яким ми собі його уявляємо, применшиться, що рівнозначно його запереченню. Припустімо, світ вічний: у такому разі Бог йому підлеглий, сумніватися не доводиться. Припустімо, світ створено — і тоді існування Бога неможливе. Хіба міг він існувати цілу вічність, не знаючи, що в нього виникне задум створити світ? Невже він заздалегідь не знав, як воно буде? Звідки він узяв матеріал? Звичайно, із самого себе — звідки ж іще? Якщо світ від Бога, то звідки зло? Якщо зло виникло з добра, ми приходимо до абсурду. Якщо зло не існує, то як могли виникнути суспільства з їхніми законами? Всюди безодні! Всюди прірва для розуму! Значить, треба докорінно перебудувати науку про суспільство. Ось що я вам скажу, дядечку: поки якийсь високий геній не пояснить очевидну нерівність інтелектів, загальну суть людства, до слова "Бог" завжди будуть прискіпуватись, і суспільство стоятиме на сипучих пісках. Таємницю духовних зон, через які проходить людина, буде розгадано в процесі аналізу тваринного світу в цілому. Досі тваринний світ розглядали лише у його відмінностях, але не в явищах схожості; у його органічних зовнішніх виявах, а не в справжніх властивостях. Тваринні властивості поступово вдосконалюються згідно із законом, який ще треба дослідити. Ці властивості відповідають силам, які їх виражають, і ці сили матеріальні за своєю суттю й можуть ділитися. Матеріальні властивості! Вдумайтесь у ці два слова. Адже це питання так само нерозв'язне, як і питання про те, що привело матерію в рух — досі не досліджена безодня, труднощі якої Ньютонова система більше змістила, ніж розв'язала. А постійне сполучення світла з усім живим на землі? Тут є над чим поміркувати. Одна й та сама тварина буде не такою в жарких краях, як у холодних, у Індії буде іншою, ніж на півночі. Залежно від того, як падає на землю сонячне проміння, прямовисно чи похило, розвиваються різні форми живої природи, єдині за своєю суттю, але не схожі за результатами ні внутрішньо, ні зовнішньо. Те, що вражає наш зір у світі зоологічному, коли ми порівнюємо бенгальських метеликів з європейськими, ще яскравіше проступає у світі духовному. Потрібен точно визначений кут обличчя, точно визначена кількість мозкових звивин, щоб одержати Колумба, Рафаеля, Наполеона, Лапласа, Бетховена; долина, куди не проникає сонце, породжує кретинів — зробіть із цього висновки. Звідки такі відмінності в людях, залежні від більш або менш вдалого розподілу світла? А хіба легко пояснити, чому безліч людей, і освічених, і неосвічених, страждають, живучи більш або менш діяльно, годуючись більш або менш пристойно? Думаючи про це, мимоволі засумніваєшся в справедливості Бога. Чому, коли ми щасливі по-справжньому, в нас виникає бажання покинути землю, чому в кожного створіння з'являється і з'являтиметься мрія піднестись у височінь? Рух — це неозора душа, злиття якої з матерією не легше пояснити, ніж утворення думки в людині. У наші дні наука єдина, неможливо вивчати політику, не торкнувшись духовності, а духовність пов'язана з усіма проблемами. Мені здається, що ми напередодні великої битви людства; військо вже зібралося, я тільки не бачу полководця...