— Я знаю.
— Тоді ти знаєш і те, що Абдул Альхазред непереборно прагнув пробратися до сидерію, що він не зупинявся ні перед чим. Він був у пустелі Роба ель-Халіє, де полюбляють бувати упирі, був в Іремі, шукав Кадату. Він загинув жахливою смертю у 738 році, в Дамаску, серед білого дня, його на очах багатьох свідків розірвав і пожер страхітливий демон. Це не охолоджує твого запалу?
— Не охолоджує.
— У такому разі, — нойфра звела очі догори, — бажаю тобі щастя. Багато-багато щастя.
— Я йду, — Стінолаз піднявся. — Завтра вирушаю. Ага, Кундрі, може, серед твоїх запасів знайдеться трохи перферро? Я хотів би мати Перферро під рукою.
— Непогана ідея, — живолачка вишкірила жовті ікла, — мати Перферро під рукою. Дай його своїй панні, цілій тій Дус фон Пак. Цим ти сильніше прив'яжеш її до себе. Отримаєш гарантію, що вона не втече з іншим. А якщо втече, то ненадовго. До першого ж поранення залізом…
— Кундрі.
— Мовчу, мовчу. Перферро в мене є, але небагато, одна доза, для однієї особи. Звернися до єпископа, я знаю, що в нього є запас. А в Сенсенберзі ти ж маєш Скірфіра і його алхімічні атанори.
— Єпископ не зізнається, що має. А їхати у Сенсенберг мені не з руки.
Кундрі підняла брови.
— Думаю, що за мною стежать, — пояснив він. — Я не впевнений навіть у своїй Роті. Це збиранина…
— Збиранина покидьків, — закінчила вона. — Набрід, що складається з негідників, гульвіс, різників і збоченців. Оті твої Чорні Вершники. Тільки таких ти маєш під командуванням, бо тільки таких зумів завербувати. І з такими вирушаєш у похід. Ти таки справді відчайдух.
— То ти даси мені Перферро, чи ні?
— Дам. І докладу ще дещо. Дещо особливе. Воно мусить допомогти тобі в пошуках.
Вона відкрила скриньку, котра стояла на столі, щось звідти вийняла. Стінолаз ледве стримав рефлекторну огиду.
— Симпатичненьке, чи не так? — зареготала нойфра. — Активується заклинанням. Яке, зрештою, походить з "Аль Азіф" і було вдосконалене Nefandi та італійськими некромантами. Цвіркотіння нічних комах, шурхіт їхніх крилець… У нього дві функції. Воно має показувати місце перебування Беляви або його панни.
— А друга функція?
— Скористаєшся, коли треба буде когось убити. Убити так, щоби він відчував, що вмирає.
— Бувай, Кундрі.
— Бувай здоров, синку.
По покрівлі застукотіли перші краплини дощу.
* * *
Блискавка прошила небо, майже одразу ж ударив грім, протяжно і різко, з тріском, ніби роздирали тканину. Злива посилилася, стіна води повністю застила світ.
— Так, ніби хтось на нас заповзявся, — Рейневан струсив воду з коміра. — Час підганяє, а тут на тобі, ллє як з цебра. Чисто тобі потоп.
Вони перечікували грозу в лісі, у густих заростях, які, однак, захистили тільки на мить, а тепер на них лилося так само. Коні трусили гривами, поопускавши голови.
— Дощ вщухає, — витерла мокрий ніс Рікса. — Гроза віддаляється. Зараз мине, а тоді помчимо ускач, кинемо коней чвалом, вітер нас підсушить. І видме недобрі думки з наших голів.
* * *
Однак злива не здалася аж так швидко, а розмоклий після неї гостинець не надто сприяв чвалу та іншим кінним демонстраціям, тому дорога зайняла в них значно більше часу, ніж вони плану вали. До Легниці, міста, яке називали "другим після Вроцлава", вони в'їхали допіру через два дні, саме в той момент, коли його десятитисячне населення почали скликати на месу дзвони всіх сімнадцяти костелів. Рікса і в Легниці почувалася, як удома, провадила впевнено. Вони проїхали попри імпозантну, новесеньку, зовсім недавно посвячену колегіату Гробу Божого, проштовхалися крізь напхом напханий людьми ринок і страшенно забагнючену після дощів торговицю городиною. Минули крамниці ливарів та голкарів. За крамницями Рікса зупинила коня, спішилася. Вони стояли біля входу в провулок, з якого доносився сильний запах курінь, зілля, спецій і приправ.
— Я маю тут, — пояснила вона, — вирішити одну справу. Можу піти сама, попросивши тебе зачекати в корчмі за рогом. А можемо піти разом, аби міцнішала наша співпраця, що ґрунтується на взаємній довірі.
— Тоді нехай вона міцнішає. Побачимо, що з цього вийде.
— Ну то пішли. Я попрошу тільки про дві речі. Не задавай жодних питань.
— А друга?
— Не давай жодних відповідей.
Провулок, як виявилося, був провулком Магів. Розташовані тут крамнички та лавки пропонували головним чином зілля, еліксири, періапти, амулети, талісмани, лоретські дзвоники, скляні кулі, кристали, вервички, камінчики, солом'яні ляльки, мушлі, оленячі роги та інші чудасії. Рейневан уже чував про цей провулок, який толерували міські райці та легницьке духовенство. Причин толерантності було дві: високі оплати на користь міста і той факт, що товар, який пропонувався у провулку, не мав абсолютно нічого спільного зі справжньою магією. Рейневанові вистачило одного погляду, щоб остаточно в цьому переконатися: серед товару на прилавках панували шарлатанство, мотлох і всякий непотріб.
Рікса зупинилася перед прилавком, за яким красива чорноволоса дівчина змітала віничком пилюку з товару. Товаром були головним чином засушені жаби.
— Ми до майстра Зброслава.
Чорноволоса глянула на Рейневана, тріпнула довгими віями, зникла у підсобці. Рейневан розглядав прилавок. Він здивувався, помітивши раптом серед безлічі сушених гадів рогату ящірку із закрученим у спіраль хвостом. Точнісінько таку він колись бачив на ілюстрації у "Великому Гримуарі".
— Майстер запрошує.
Майстер Зброслав дещо здивував Рейневана. Той був упевнений, що продавець сушених жаб, котрий як-не-як був зв'язковим Рікси взяв собі слов'янське ім'я тільки задля камуфляжу. Але всередині, сильно пропахлому імбиром, гвоздикою і камфорою приміщенні, їх зустрів слов'янин на всю губу. Широкоплечий, світловолосий, світловусий, світлоокий — викапаний легендарний король Крак.
— Здрастуйте. Чим можу служити?
— Я Рікса Картафіла де Фонсека. Мене прислав… цадик Халафта.
Майстер Зброслав довго мовчав, перебираючи пальцями. Врешті-решт підвів погляд.
— Той, що з Олави?
— Ні. Той, що з Олесниці.
Вони усміхнулися одне одному, радіючи вдалому обміну паролем і відгуком.
— Кажуть, — Рікса не збиралася гаяти часу, — що ти знавець сонників, майстре Зброславе. Що ти начебто вмієш читати сни.