— Рейневане.
— Що?
— Нам треба порозмовляти.
— Може, воно вже якраз і час. Мені, бач, ця ситуація найвищою мірою гидка. І з мене вже просто-напросто цього досить. Прокоп наказав мені їхати на Шльонськ, я слухняно виконав наказ. Як видно, я помилився. Мені слід було відмовитися, не зважаючи на наслідки. А тепер я тут — біс його знає навіщо. Задля випробування? Як знаряддя провокації? Чи як її предмет? Чи виключно для того, щоб…
— Я тобі вже казав, — різко перебив Бедржих, — що зовсім не виключно. Ідея несподівано змінити маршрут була моєю. Прокоп тобі довіряє. Зрештою, щодо місії на Шльонськ в нього не було вибору. Ми їдемо зустрітися і провести переговори з… певними особами. Ба навіть особистостями. Ці персони поставили умову, умову дивну і несподівану: зажадали, щоб ти, Рейнмар з Беляви, сам як є, особисто брав участь у зустрічах і переговорах. Не запитуй мене, чому. Я не знаю, чому. А може, ти знаєш?
— Не знаю. Вір або не вір, але для мене це так само дивно і несподівано. Настільки, що я вловлюю тут твій черговий підступ. Бо ти ж мені й далі не довіряєш.
Бедржих зі Стражниці різко осадив коня.
— У мене є пропозиція, — сказав він, випрямляючись у сідлі. — Незалежно від усього, давай укладемо перемир'я, хоча б лише на час цієї місії. Ми пробралися в саму середину ворожого табору. І ми погано скінчимо, якщо не будемо довіряти один одному, якщо не будемо солідарними, уважними і взаємно готовими спільно обороняти наші задниці, якби часом до того дійшло. Ну то як? Потиснеш мені руку?
— Потисну. Але з цього моменту між нами щирість, Бедржиху.
— Щирість, Рейневане.
* * *
Наступного дня вони проминули містечко Кшановіце і добралися до села Боянів, що відзначалося суворим будинком конвенту, філії монастиря ратиборських дів-домініканок. Від Ратибора, як підрахував Бедржих, їх відділяла якась миля.
— Нагадую, — він зібрав команду і почав інструктаж, — що ми — купці з Прусії, з Ельблонга, були в Угорщині, саме вертаємося звідти. Ми пригнічені, бо під Одрами нас перестріли і пограбували гусити. Рейневан і Шарлей розмовляють німецькою, я знаю. А ти, вернигоро? Хто ти і що ти?
— Я говорю всіма мовами людськими, проте став я наче бубон гудячий і як та мідь дзвінка. А звати мене Самсон. Тож звертайся до мене на ім'я, коменданте.
* * *
Вдалині вони вже бачили стіни і вежі, спершу, ще навіть не доїжджаючи до підгороддя, минули костелик, цвинтар і шибеницю, що прикрашала собою вершину плаского пагорба. На її поперечині, під легеньким вітерцем, вигойдувалося декілька тіл — на різних стадіях розкладу.
— Вішають навіть на Страсному Тижні, — зауважив Шарлей. — Значить, існує попит. Значить, ловлять.
— Тепер усюди ловлять, — знизав плечима Бедржих. — Після минулорічного рейду всюди бачать гуситів. Психоз страху.
— Рейд, — зауважив Рейневан, — навіть не торкнувся ратиборського князівства. Вони гуситів навіть не бачили.
— А чорта хтось бачив? Але всі бояться.
Вони проїхали через затягнуте димами підгороддя, наповнене голосами різноманітних тварин та відзвуками занять, за які люди звичайно беруться, щоб заробити. Під Миколайською брамою сиділо з добрих чверть сотні жебраків, які являли світу з-під лахманів загноєні культі та виразки. Бедржих кинув їм кілька мідних монет — задля підтримання легенди і прикриття: вони в'їжджали до міста як купці, а серед купців побутувала мода на милостиню, дари та інші подібні демонстрації.
— Тут ми розділяємося, — заявив він, коли вони виїхали з-під брами і опинилися біля монастиря домініканок. — Ви знаєте Ратибор, я сподіваюся? Це вулиця Дівоцька, якщо поїдете нею прямо, доїдете до Ринку, від якого відходить вулиця Одрянська, що веде до однойменної брами. Там є заїжджий двір під назвою "Млинова вага". У ньому ви зупинитеся і зачекаєте на нас. Тобто на мене і Рейневана.
— А ви, — примружився Шарлей, — тим часом вирушите за іншою адресою. Якою, якщо можна знати?
— У принципі, можна, — обличчя Бедржиха не здригнулося. — Але чи варто? Якби, тьху-тьху, щось пішло не так, цю адресу можуть випитувати. Тоді краще мати змогу прикритися незнанням.
— Якби, тьху-тьху, щось пішло не так, — спокійно сказав демерит, — може, треба буде витягувати ваші задниці з халепи. І тоді знання може виявитися помічним. На відміну від незнання.
Проповідник якийсь час мовчав, покусуючи губу.
— На ринку, — нарешті сказав він. — Східний бік, ріг Довгої. Дім "Під золотою короною".
* * *
Помилитися було неможливо, кам'яниця зі східного боку ринку, на розі вулиці Довгої, була прикрашена на фасаді чималим рельєфом, що зображував золоту корону серед рослинних мотивів. Сховані в підсінні двері нагадували ворота фортеці, так само довго довелося в них калатати, щоб дочекатися реакції. Бедржих калатав і стиха лаявся. Рейневан оглядався, видивляючись, чи ніхто не стежить. Врешті-решт їм відчинили, вислухали, провели і ввели. Рейневан аж видихнув зі здивування. Приміщення, в якому вони опинилися, було ідентичне вроцлавському, в якому він у лютому отримував депозит Отто Беесса, ідентичне майже в усіх деталях, включно з гданськими меблями, каміном і великою картою на стіні навпроти. Службовець, котрий засідав у знайомому приміщенні, теж виглядав знайомо. І не дивно, бо це був той самий службовець.
— Вітаю вас у красивому і багатому Ратиборі, — службовець Компанії Фуггерів піднявся з-за столу, знаком показав їм сідати. — Пан Бедржих зі Стражниці, гадаю?
— Справді, так, — підтвердив проповідник. — А це…
— Рейнмар фон Беляу, або ж Хагенау, — з усмішкою перебив службовець. — Я вже мав приємність. Радий вашеця бачити, радий констатувати, що вашець переможно вийшов з різноманітних турбацій, що припали на вашеця долю. А вашеця, пане зі Стражниці, прошу переказати гейтманові Прокопові Великому, що мене втішив вигляд пана Рейнмара.
— Я це зроблю, — відповів Бедржих з кам'яним обличчям.
— Бо тобі варто було б знати, Рейнмаре, — з губ службовця не сходила усмішка, — що твоя присутність тут — своєрідна перевірка. Тест на довіру. Гейтман Прокоп вирішив піддати випробуванню Компанію Фуггерів. Компанія ж, яка ніколи не залишається в боргу, піддала випробуванню гейтмана Прокопа. Результат випробувань, як я можу бачити, є надзвичайно сприятливим. Для всіх.