* * *
Рейневан довго старався відмовити князя від його задуму, але безрезультатно. Корибут не хотів нічого чути про пов'язані з некромантією труднощі, про небезпеки, які загрожують під час дивінації, про ризики, які спричиняло vehemens imaginatio, — необхідне для вдалої кон'юрації напруження уяви. Він залишався глухим на згадки про короля Саула і ендорську чарівницю. Махав рукою, копилив губи, врешті-решт кинув щось на стіл. Це "щось" мало розмір, форму і колір старого висушеного каштана.
— Ти мені тут крутиш, — процідив він. — А я ж теж трохи знаюся на чарах. Викликати духа зовсім не важко, якщо мати кавалок небіжчика. Оце-осьо — це і є кавалок Будриса Важгайтіса. Його, старого поганина, мали спалити на вогнищі, з повним жертовно-погребальним церемоніалом. Лежав на марах, по-парадному прибраних, обкладений ялиновим гіллям, польовими квітами і листям. Я вночі прокрався, стягнув з діда личак і відрізав від його ноги великий палець.
— Ти поглумився над трупом?
Корибут фиркнув.
— У нашій родині ще й не над такими речами глумилися.
* * *
Опівночі зірвався вітер, який свистів і завивав у щілинах мурів. У віддаленому крилі замку, у старій зброярні, протяг відхиляв полум'я свічок з чорного воску, закручував спіралями дим ладану, що тлів на тринозі. Пахло воском і паленим алое. Рейневан брався до роботи, озброєний ліщиновою паличкою, амулетом Пітоном і позиченим в аптекаря обшарпаним примірником "Енхірідіону". Усередині накресленого на столі крейдяного кола стояло дзеркало і лежав муміфікований великий палець ноги, що був колись власністю і невід'ємною частиною померлого Будриса Важгайтіса. Отож зробити можливим контакт з духом небіжчика мала комбінація дивінації, некромантії і катоптромантії.
— Колпрізіана, — вимовив Рейневан, виконуючи амулетом знаки над накресленим крейдою колом. — Оффіна, Альта, Нестера, Фуаро, Менует.
Схований в тіні, Корибут неспокійно заворушився. Палець всередині кола навіть не здригнувся.
— Conjuro te, Spiritum humanum. Заклинаю тебе, духу Ангуса Дейрг Фейдлеха, він же Будрис Важгайтіс! Прийди!
— Conjuro et adjuro te, Spiritum, requiro atque obtestor visibiliter praesentem. Наказую іменем Езела, Салат'єла і Єгрогамела! Theos Megale patyr, ymas heth heldya, hebeath heleotezyge! Conjuro et adjuro te! Іменем Ємегаса, Менгаса і Хацафагана, іменем Хайлоса! Прийди, духу! Прийди зі сходу, з півдня, з заходу або з півночі! Заклинаю тебе і наказую! Прийди! Ego te conjuro!
Поверхня розміщеного в крейдяному колі дзеркала помутніла, ніби на неї дихнув хтось невидимий. У дзеркалі щось з'явилося, щось на кшталт імли, мутного випару. На очах безмежно здивованого Рейневана, який не дуже-то вірив в успіх заходу, випар набрав форми постаті. Почулося щось схоже на зітхання. Глибоке зітхання з присвистом. Рейневан нахилився над "Енхірідіоном" і вголос прочитав формулу закляття, посуваючи по рядках амулет. Хмара в дзеркалі згустилася. І помітно збільшилася у розмірах. Рейневан підніс руки.
— Benedictus qui venis!{12}
— Quare, — дихнула хмара тихим, з присвистом, зітханням, — inquietasti me?{13}
— Erit nobis visio omnium sicut verba libri signati.{14} Великим іменем Тетраграматон наказую тобі, духу, зняти печать з книги таїн і зрозумілими для нас учинити слова її.
— Поцілуй мене, — прошепотів дух, — у мою астральну сраку.
— Наказую тобі, — Рейневан підняв амулет і паличку, — говорити. Наказую дотримати слова. Закінчити гороскоп, передбачити долі нащадків Мендога і Гедиміна, зокрема…
— Оце, що отут-осьо лежить, — дух із дзеркала не дав йому закінчити, — це, бува, не мій палець ноги?
— Він.
Дим з ладану запульсував, здійнявся спіраллю. Поверхня дзеркала замутилася.
— Батька свого син п'ятий. — швидко промовив привид, — хрещений по-німецьки і по-грецьки, а в душі поганин, мріє про царство, аж ніяк не небесне. Зоря Сіріус намірам цим суперечить, а обіцяна корона пропаде, її викраде вогнедишний Дракон, покроплений на спині кров'ю у на знак хреста. О quam misericors est deus Justus et pius! Дракон смерть віщує, а день смерті відомий. Понтифікату Колони anno penultimo, день Венери, цього дня diluculum.
Коли від цієї смерті мине днів сто і дев'ятнадцять, Колона впаде, поступившись місцем Вовкові. Понтифікату Вовка anno quarto станеться Знак: коли сонце ввійде в останній дім, небаченої сили вітри повіють і бурі шалітимуть десять днів безперестанно. А коли від цих подій мине днів сто і десять, піде зі світу батька свого син сьомий, король і властитель, Римом хрещений, а поганин у душі. Зваблений солов'я солодким співом, преставиться у маленькому замку, у gallicinium dies Martis, перш ніж зійде Сонце, яке на той час буде in signo Geminorum[63].
— А я? — не втримався Корибут з кутка. — Що зі мною? Мій гороскоп? Мій обіцяний гороскоп!
— Від дерева і заліза загинеш, батька свого сину другий, — відповів злим голосом привид. — Закінчиться твій шлях земний у dies Jovis, за чотирнадцять днів перед Equinoctium autumnale. Коли над святою рікою зміряєшся з вовком. Це твій гороскоп. Я би, може, навіщував тобі чогось кращого, але ти відрізав мені палець з ноги. Так що маєш те, що маєш[64].
— А що би це мало значити? — зірвався князь. — Ану кажи мені зрозуміло! Ти що собі думаєш? Ти небіжчик! Труп! Ти мені тут не…
— Князю, — урвав Рейневан, закриваючи гримуар. — Духа тут уже немає. Пішов. Повіявся, куди захотів.
* * *
Карта, що лежала на столі, була сильно покреслена. Намальовані на ній лінії і риски сполучали Чехію з Лужицею — з Житавою, Будишином, Згожельцем. Одна вела на Опаву і на Шльонськ, до Ратибора і Козле. Іще одна вела в долину Лаби, до Саксонії, інша, найгрубіша, — простісінько на Вроцлав. Більше Рейневан побачити не встиг, бо Прокоп Голий прикрив карту листком паперу. Підняв голову. Вони довго дивилися один одному в очі.
— Мені донесли, — врешті-решт промовив Прокоп, — що ти злигався із Сигізмундом Корибутом. Що ви проводите разом багато часу, розважаючись магією й астрологією. Я хотів би вірити, що ви не розважаєтеся нічим іншим.
— Не розумію.
— Звичайно ж, розумієш. Але якщо хочеш, щоби я сказав прямо, то будь ласка. Корибут — зрадник. Він зносився з папою, зносився з Яном Пршибрамом, з Рожмберком, з Генріхом фон Плауеном, з католиками з Пльзеня. Він стверджує, що прагнув укладення миру, бо його боліло пролиття християнської крові. А я стверджую, що це казки, він не був аж настільки дурний, щоб не розуміти, про що насправді йшлося папі й католикам. Мир? Компроміси? Договори? Дурниці! Вони хотіли внести поміж нас розбрат, зробити так, щоб ми почали битися між собою і вирізати один одного, а вони би дорізали недобитків. Корибут не міг про це не знати, а отже, був винен у зраді, за зраду сів у в'язницю, і йому ще пощастило, що його не стратили. І він сидів би у Вальдштайні до Судного Дня, якби не заступництво Ягайла та якби не щедрий викуп, що його Ягайло заплатив.