* * *
Якщо взяти до уваги галасливі обіцянки та нестримний запал, то армія робила досить небагато. Польове військо Табора, здатне долати на марші вісім миль за добу, повзло по козельській землі як черепаха і добралося до Козле, до якого було всього-то чотири милі, аж тридцятого березня. Роз'їзди, котрі висилалися по дорозі, палили та грабували села й містечка.
Козле насамперед пригостили п'ятдесятифунтовим каменем з опольської бомбарди, напрочуд влучно поціливши прямісінько в дах над нефом парафіяльного костелу. Цього виявилося досить, щоби місто здалося і негайно було анексоване Больком Волошеком. З цього приводу командири погиркалися, бо на Козле, як з'ясувалося, зазіхав і Корибутович. Спір було вирішено шляхом розділення викупу, який заплатили козлечани. У рамках угоди Волошек разом з Корибутовичем здійснили спільний виступ: рушили з загоном на північ, на Крапковіце, Отмент та Обровець. Ці замки і землі належали князеві Бернарду, дядькові Волошека. Вилазка мусила б, як висловився молодий князь-гусит, настрахати дідугана і показати йому, хто справжній хазяїн на Опольщині.
Тим часом Пардус і Пухала далі грабували маєтки князя Конрада, нищили їх мечем і вогнем. Але не всі. Штаб Кромешина під Козлем перетворився на щось на кшталт контори, куди щодня вишиковувалася черга прохачів. Лицарі, міщани, ксьондзи, ченці, мірошники і багатші з-поміж довколишніх селян прибували, щоби заплатити. Хто заплатив, той рятував своє майно і пожитки від вогню. Кромешин торгувався, як старий лихвар, а його скрині тріщали від готівки.
І Рейневан був не єдиним, хто дивився на це з огидою.
* * *
У вівторок після неділі Judica[188] до рейду несподівано приєдналися поляки — загін добровольців з Малої Польщі силою у дві сотні кінних. По дорозі вони пройшли через цєшинське князівство, де палили, грабували і плюндрували. Цєшинський князь Болеслав, який донедавна розважливо зберігав нейтралітет, на старість зсунувся з клепки, дав собі задурити голову милостями Люксембуржця й оголосив гуситам війну. От і мав тепер війну — і він, і його країна.
Малополян, переважно сірячкових шляхтичів, які не виставляли напоказ своїх гербів, очолював одягнений у повний пластинчастий обладунок лицар із худющою мармизою і нерухомими очима вбивці. Представившись Кромешину Ринардом Юршею, він вручив йому листи. Кромешин прочитав, його лице просвітліло.
— Від пана Пйотра Шафранця, — повідомив він Пухалу й Корибута. — Пише, що пан Сестшенець зібрав гуф збройних у Бендзіні. І що регулярні польські загони вже напоготові. Але не пише, коли підійдуть… Милостивий Юрше! Чи пан підкоморій краківський не передав якого усного послання?
— Нє. Йно листи дав.
Малополяни проходили поруч, пошикувавшись. І зі співом.
Gdybym to ja miała
skrzydłeczka jak gąska
Poleciałabym ja za
Jaśkiem do Śląska[189]…
— Що це, — роздратувався Пухала, — за ідіотська співанка? Слізливе, курва, як на очепинах[190]. Що то таке?
— Пан підкоморій краківський, — примружився Ринард Юрша, — наказав співати. Нібито для пропаганди. Що це ніби про Верхній Шльонськ. Що ніби це ми на прадавні землі повертаємося, до витоків.
— До витоків, до витоків, — неприязно буркнув Добко. — Ну, та нехай собі. Але якби що й до чого, то співайте "Богородицю"[191].
* * *
Разом із малополянами прибули два вози. Один був навантажений награбованим, на другому везли поранених. Двоє померли відразу після прибуття, ще двоє боролися за життя, стан решти чотирьох теж був досить важкий. Рейневан і фельдшери мали по горло роботи.
Поранені належали до загону Шарлея.
* * *
— Ну що ж, — розвів руками Бедржих зі Стражниці, — якщо ти наполягаєш, я не буду тебе затримувати. Мені не хотілося б, аби ти наражав себе на небезпеку в далеких вилазках, але що ж, я розумію, ти хочеш зустрітися з другом. Є навіть відповідна оказія: я посилаю Шарлеєві поповнення, бо ті з Пщини так його прорідили, що вирвався ледве ушістьох. Їдучи разом із ними, ти не заблукаєш і будеш у більшій безпеці. Та воно навіть і на добре складається, бо…
— Бо?
— З вами поїде, — Бедржих стишив голос, — ще хтось. Одна особа. Це секретна справа, я забороняю тобі говорити про неї кому б то не було. А на добре складається воно тому, що ти цю особу знаєш.
— Знаю?
— Знаєш. Я саме чекаю… А, ось і він.
Побачивши, хто входить у штаб-квартиру, Рейневан онімів.
* * *
Службовець Компанії Фуггерів зняв і віддав пахолкові плащ із парчевим гаптуванням, під яким ховався, як виявилося, абсолютно не військовий, хоча й звичайний для службовця костюм. Приталений вамс із чорного оксамиту доходив до стегон, затягнутих у блакитно-червоні міпарті, а місце під животом було стильно прикрите щільно набитим ватою клином, який перебільшено підкреслював чоловічі принади. Такий клин, модна новинка, називався на французький манір "брагет"[192]. Солідні люди з цього сміялися, але серед модників та чепурунів брагет вважався писком моди.
— Здрастуй, — службовець привітав Рейневана поклоном. — Мене розпитував про тебе канонік Отто Беесс. Я радий, що зможу його заспокоїти і запевнити в тому, що ти — при доброму здоров'ї.
— Буду вдячний.
— А також у тому, що незгоди тебе не зламали. Адже ж не зламали?
— Якось тримаюся.
— Радий про це дізнатися, — службовець поправив манжет. — Що ж, дорога перед нами далека, нам треба, як я чув, аж десь під Уязд, і варто було би встигнути туди до заходу сонця. Пропоную вирушати, Рейнмаре. Якщо ти готовий.
— Я готовий, — Рейневан встав. — Прощавай, Бедржиху.
— Що значить, — насупився проповідник, — прощавай?
— Я хотів сказати: бувай.
* * *
— Рейневан?
— Так, це я.
— Гм. Оце так збіг. Я ж бо саме про тебе думав.
Шарлей виглядав войовничо і розбишакувато. Поверх шкіряного каптану він носив кільчастий панцир, так звану "єпископську пелеринку", на грудях — залізний colnerium, обидва передпліччя були захищені мишками, себто зарукавниками. На лівому боці висів фальшіон, на правому — стилет, за широкий пояс був заткнутий шестиперий буздуган. Він уже кілька днів не голився; коли обіймав Рейневана, його щока колола, наче той їжак.
— Я думав про тебе, — він відсунув від себе Рейневана на довжину простягнутої руки. — І знаєш, що саме я думав? Що ти, годі й сумніватися, виявишся битим телепнем. Що ледве-ледве вичунявши після хвороби, покинеш спокійну та затишну аптеку "Під архангелом", у якій я тебе залишив. Що, як останній бевзь, сядеш на коня і приїдеш сюди. Коли ти взагалі встав з ліжка?