— Відкрию вам усю правду, нічого не приховуючи. Таємницю цареву зберігати добре, та повідомляти про діла Божі — гідне всякої похвали[174].
Шум посилився. Маркета голосно зойкнула.
— Я — один із семи Ангелів, які стоять на сторожі та входять перед велич Господню. Не бійтеся! Мир вам! Благословляйте Бога повік віку. Бо я прийшов не за своїм бажанням, а з волі Бога нашого. А я…[175] — Ні! — розпачливо крикнула Маркета. — Ні! Не йди! Не залишай мене саму!
— А я возношуся до Того, хто послав мене. Опишіть усе, що сталося з вами, у книзі[176].
— Він іде, — захлипала Маркета в обіймах пані Блажени. — Саме зараз… У цю хвилину… Відходить… Назавжди… Назавжди!
Блажені Поспіхаловій здалося, що вітраж раптом луснув серед великого сяйва, і що велике світло залило вівтар і пресвітерію. Тріпотіння крил і шурхіт пер вона чула, здавалося їй, над самісінькою головою, потік повітря, здавалося їй, ось-ось зірве їй повойник з голови. Це тривало зовсім недовго.
— І він пішов, — ксьондз закінчував проповідь у цілковитій тиші. — І встали вони, і більше вже не бачили його[177].
По щоках Маркети скотилися дві сльози.
Тільки дві.
* * *
Таборитів витіснили з міста, браму забарикадували. Зі стін знову почали стріляти. Про те, щоб нести Самсона, не могло бути й мови, але якісь чехи принесли павези, затулили ними пораненого й тих, що були біля нього.
— Expectavimus lucern… — раптом сказав велет. — Et ессе tenebrae[178]…
— Самсоне… — Шарлеєві голос застряг у горлі.
— Сталося те, що мусило статися… Рейнмаре?
— Я тут, Самсоне. Витримай… Ми віднесемо тебе…
— Облиш. Я знаю.
Рейневан витер очі.
— Маркета… О luce etterna…
Голос Самсона був уже настільки тихий, що їм довелося схилитися над ним, щоби розібрати слова.
— Опишіть це, — раптом вимовив він цілком чітко. — Опишіть усе, що з вами сталося.
Вони мовчали. Самсон схилив голову набік.
— Consummatum est[179], прошептав він.
І це були останні слова, які він промовив.
* * *
І сонце стало чорне, як волосяний лантух, а місяць став, як кров. З кожного боку визирали розпач і відчай. І попадали статуї богів істинних і фальшивих, а з їх падінням всі народи знехтували життям світу цього.
Роздерлося склепіння небесне зі сходу аж до заходу. І стало раптом світло, lux perpetua. І вийшов з нього голос архангела, і почутий він був аж у найнижчих прірвах.
Dies irae, dies ilia…
Confutatis maledictis,
flammis acribus addictis,
voca me cum benedictis…{58}
Рейневан плакав, не соромлячись сліз.
* * *
"Від Хеба і Кинжварта, — порипував пером старий монах-хроніст із жаганського монастиря августинців, — повернулася переможна Прокопова армія додому, місяця лютого, у вівторок ante festům sancti Matthie[180] тріумфальний в'їзд у Прагу святкуючи. Та й було що святкувати. Бранців набрали знатних, а здобич і трофеї на трьох тисячах возів везли, таких тяжких, що декотрі з них десятеро, дванадцятеро, а то й чотирнадцятеро коней тягти мусило. А чого забрати не подужали, те destruxerunt et concremaverunt, зруйнували, в пух і прах перетворили. У Мейсені, Саксонії та Тюрінгії налічили двадцять міст спалених і дві тисячі сіл збезлюднілих. У Верхній Франконії й лічити не було чого, там одна велика пустеля зосталася.
А говорили потім у Празі та по всій Богемії, що була то парада така знаменита, що й найстарші люди не пам'ятають, аби чехи колись подібну вчинили.
І хай їм те Бог простить".
* * *
Рейневана оминула слава тріумфального параду. До Праги він, щоправда, таки в'їхав, однак лежачи на возі, непритомний, згораючи в лихоманці.
Хворів він довго.
Розділ двадцятий
у якому Рейневан приймає остаточне рішення. Оскільки, як пише апостол Павло в другому листі до коринтян, стародавнє минуло, все сталось нове[181]. A lux vitae, світло життя, чекає на тих, хто зробить правильний вибір.
Надзвичайно тепла зима 1429-1430 років плавно і майже непомітно перейшла в теплу весну. Уже на початку березня небо запрудили незліченні зграї птахів, які поверталися з півдня. Раніше, ніж звичайно, прилетіли крижні, раніше заклекотіли бузьки у гніздах на гребнях дахів. Заґелґотіли дикі гуси, закурликали журавлі, розщебетався різномастий крилатий народець. У ставках, болотах, заплавах і ровах озвалися жаб'ячі хори. Розпустилися бруньки вільхи, покрилися котиками верби, луги порозквітали білим і жовтим, вітряницями і калюжницями.
Рейневан сам-один їхав опавським краєм. Гостинцем, поритим колесами та підковами, стоптаним вояцькими чобітьми. Слідами дванадцятитисячної польової армії Табора, яка пройшла тут усього лише тиждень тому.
* * *
Близько полудня він почув биття малого дзвона. Пришпорив коня, їдучи на слух, і невдовзі помітив на горбку невеликий дерев'яний костел зі стрункою дзвіничкою, нітрохи не ушкоджений. Не вагаючись, він повернув коня в той бік. Останні тижні багато в ньому змінили.
У цьому сенсі теж.
Рейневан спішився, але у храмик не ввійшов, хоча калатання дзвона з дзвінички продовжувало скликати на Angelus. Він тільки наблизився до входу, за три кроки до нього впав на коліна. "Ютто, — подумав він. — Ютто".
Agnus Dei qui tollit peccata mundi.{59}
Requiem aeternam dona ei,
et lux perpetua luceat ei.
In memoria aeterna eril iusta
ab auditione mala non timebit.{60}
"Боже, я падаю і не можу йти далі. Я паралізований і нездатний підвестися. Зціли мене і підійми в ім'я Твого милосердя. Пошли мені милість спокою. А їй дай вічний спочинок".
Agnus Dei qui tollit peccata mundi.
Ad te omnis caro veniet.{61}
— Амінь, — вихопив його із задуми голос. — Амінь твоїй молитві, мандрівниче. Мир тобі.
На вході в костелик стояв ксьондз у кожушку поверх сутани, невисокий, товстенький, його тонзура була виголена аж до вузесенької смужки волосся над вухами. Він спирався, як на милицю, на роздвоєний костур, а його обличчя прикрашав великий синець.
— Мир тобі, — повторив він з помітним зусиллям і збиваючись з дихання. — Ти молишся під відкритим небом. Ти гусит?
— Я лікар, — Рейневан піднявся. — Допомагаю і приношу полегкість стражденним. А позаяк ти страждаєш, допоможу і тобі. Хто тобі це заподіяв?
— Ближні.
* * *
Тіло ксьондза було густо вкрите синяками, які на правому боці зливалися у великий суцільний чорно-синій набряк. Ксьондз сичав і зойкав під рукою Рейневана, який його оглядав, постогнував і зітхав, уривчасто ловив ротом повітря. Незважаючи на це, ксьондз не переставав теревенити.