Шістнадцяте січня 1429 року, неділя перед святим Антонієм, була для шпиталю таким самим робочим днем, як і будні, бо роботи несподівано побільшало. Чеські гусити, про яких так багато говорилося весь грудень, підступили під Олаву в день Трьох Царів, а наступного дня ввійшли в місто. Обійшлося, всупереч деяким чорним та панікерським прогнозам, без штурму, бою і кровопролиття. Людвік, князь Олави та Нємчі, повівся так само, як і за рік до того, — уклав із гуситами угоду. Вигідну для обох сторін. Гусити пообіцяли не палити і не плюндрувати князівські маєтки, а князь — взамін за це — надав пораненим, хворим та покаліченим чехам притулок в обох олавських шпиталях. І шпиталі одразу ж заповнилися пацієнтами. Забракло нар і підстилок, матраци й сінники клали просто на підлогу. Роботи було невпрогорт, наростала нервозність, яка швидко передавалася всім, і навіть зазвичай спокійним ченцям-премонстрантам, і навіть зазвичай спокійній Дороті Фабер. Наростала нервозність. Тривога. Утома. І всепоглинаючий, паралізуючий страх перед моровицею.
Гамір, який її розбудив, Еленча спочатку прийняла за сонне марення. Зі стогоном шарпнула бумазею ковдри, перекотилась на другий бік, посунувши голову по мокрій від слини подушці. "Знову цей сон, знову мені сниться Бардо, — подумала вона на хисткій грані між сном і явою. — Штурм і різанина в Барді, чотири роки тому. Сполох дзвонів, гудіння рогів, іржання коней, грюкіт, гупання, дикий крик нападників, передсмертні зойки. Вогонь, який підсвічує пузирі у вікнах і блискотливою мозаїкою витанцьовує на брусованій стелі…"
Вона зірвалася, сіла. Дзвони били на сполох. Долинав крик. Відблиски пожежі підсвічували вікна. "Це не сон, — подумала Еленча, — це не сон. Це відбувається насправді".
Вона штовхнула віконниці. У кімнату, разом із холодом, увірвався сморід паленого. На ринку неподалік гучали крики із сотень горлянок, мигтіли хисткі світла сотень смолоскипів. З боку Вроцлавської брами чулися постріли. Кілька будинків поблизу вже палали, заграва виповзала на небо над Новим Замком. Смолоскипи наближалися. Здавалося, що земля стугонить.
— Що відбувається? — тремтячим голосом запитала одна із волонтерок. — Пожежа?
Будинок раптом аж затрясся, задвигтіли і затріщали під ударами ворота, рознісся дикий рик, стрілянина. Брязкіт зброї. Волонтерки і черниці почали кричати. "Тільки не це, — подумала Еленча. — Аби тільки не так, як тоді в Барді. Не кричати, не пищати, не щулитися в кутку, затиснувши голову між колінами. Не впісятися від страху, як тоді. Втікати. Рятувати життя. Господи, де ж пані Дорота?"
Знову затріщало: це вже виламано двері. Тупіт ніг. Брязкіт заліза. Верески.
— Смерть єретикам! Бий, хто в Бога вірує! Бий!
Зачаївшись у кутику сіней, Еленча бачила, як вояки та озброєний набрід вдирається в госпіс, бачила вирячені очі, спітнілі й почервонілі обличчя, зуби, вишкірені у смертоносному шаленстві. Уже за мить вона затискала долонями вуха, щоби не чути страхітливого передсмертного виття поранених. Затискала повіки, щоби не бачити крові, яка густою хвилею розлилася по сходах.
— Бити їх! Різати! Різати!
Набрід із тупотом пробіг повз неї, вона відчувала сморід поту й алкоголю. Черниці в дорміторії пронизливо кричали. Еленча кинулася до дверей, що вели у пральню. Зі шпиталю все ще долинали божевільні верески тих, кого вбивали. І дике ревіння вбивць. Вона почула гупання чобіт, темінь у пральні освітили смолоскипи.
— Черничка! Сестричка!
— Гуситська шльондра! Берімно її, хлопи!
Її схопили, повалили на підлогу. Вона шарпалася, та її втиснули між ночвами, придушили, накинувши на голову важке мокре простирадло. Вона кричала, задихаючись від їхнього смороду та запаху лугу. Чула регіт, коли вони розривали та задирали її сукню. Коли впихалися колінами поміж її стегна.
— Гей! Що тут відбувається?! Ану припиніть! Зараз же!
Вивільнившись, вона стягнула з голови простирадло. У дверях пральні стояв чернець. Домініканець. У руці він тримав смолоскип, на рясі мав напівпанцир, на поясі — корд. Нападники поопускали голови, забурчали.
— Ви тут забавляєтеся, — гримнув чернець, — а там ваші браття розправляються з ворогами віри! Чуєте! Там, там зараз місце добрих християн! Там на вас чекає справа Божа! Геть звідси!
Нападники вийшли з опущеними головами, буркочучи і човгаючи підошвами. Домініканець встромив смолоскип у держак, наблизився. Еленча неслухняними руками намагалася обтягнути донизу задерту вище стегон сукню. Її очі сльозилися, губи сіпалися від стримуваного плачу. Чернець нахилився, подав їй руку, допоміг встати. Після чого із силою заїхав кулаком у вухо. Пральня затанцювала дівчині перед очима, підлога втекла з-під ніг. Вона знову впала; коли опритомніла, чернець уже сидів на ній. Еленча закричала, випросталася, шарпнулася. Він з розмаху ляснув її по лиці, схопив за сукню на грудях, різким рухом роздер тканину.
— Єретицька суко… — прохрипів. — От я тебе навер…
І не договорив. Рейневан перегнув його голову назад і ножем перерізав горло.
* * *
Вони збігли сходами в морозяну ніч, в засвічену червоним темряву, в якій усе ще розносилися крики і шум бою. Еленча послизнулася на обледенілих сходах і була би впала, якби Рейневан не підставив їй плече. Вона подивилася вгору, на його обличчя, подивилася крізь сльози, все ще приголомшена, все ще не впевнена остаточно, чи їй це, бува, не сниться. Ноги її не тримали, підкошувалися. Він це помітив.
— Ми повинні втікати, — видушив він із себе. — Повинні…
Ухопив її за талію, затягнув за ріг муру, у рятівний морок. Якраз вчасно. Провулком пробіг напівголий і роздягнений чоловік, а за ним із криком і ревом гналася чернь.
— Ми повинні втікати, — повторив Рейневан. — Або десь заховатися…
— Я… — їй нарешті вдалося набрати в груди повітря і подолати тремтіння губ. — Ти… Рятуй… мене…
— Врятую.
Раптом вони опинилися на ринку, біля ганебного стовпа, серед ошалілого натовпу. Еленча поглянула вверх — просто в обличчя Смерті. Зойк жаху завмер їй у горлі. "Це ж тільки фігура, — подумала вона, здригаючись. — Тільки фігура. Вирізьблена у тимпані під західним входом до ратуші Смерть у вигляді скелета, який розмахує косою. Це тільки фігура…"