Упередвечорі по тій дорозі, що попри Иванову хату, так то не бочка котиться, не віз із снопами сунеться, це отець Кабанович не то качається, не то йде; неначе та в байці, що одного часу та якось, бачу, таку штуку втяла, що ні їхала, ні йшла, ні летіла, ні пливла; так і отець Кабанович. Правда, зблизька придивитися, якось він тими ногами перебирає; так же не двома: тим двом помагає ще палиця, груба-прегруба бучяла. Отець не носить палицю з ласки та на втіху, але, очі видять, йому її треба, так як у сльоту під вагу третього коня. Та доправди ішов він так, як слабі конята з вагою болоттям: пройде, що пройде, та й стає віддихуватися. Та й усотався ж: лице йому посиніло, очі наверх вилізають, голова аж убік перекривилася так, що крихітку було й шиї видко (а це дуже рідко лучається). Таку-то жертву зробив із себе отець Кабанович, заки зайшов перед Іванову хвіртку. Та тут лиш рукою махнув:
— Це,— каже,— й гадки нема пропхатися.
Отже: він віддихався, уймив палицю в обі руці ціпко, припер долішній кінець до землі та й увалив на неї всю ваготу свого тіла. Дарма, що палиця, груба-прегруба бу-чяла, аж угризлася в землю, ще й угнулася під ним. Таке собі отець Кабанович прибрав місце та й заверещав на все горло так, аби аж до хати голос дійшов:
— Чому ви на роботу не йдете? Пияки, злодії! Я вас у кримінал віддам!
Якраз у цей час Аниця поралася коло печі: готовила вечерю для Йвана. Випросила у сусіда трохи молочка, бо на неї такий час найшов, що хоч, як то кажуть, за боки та навприсядки: є вода, ще коби муки, та й готова кулеша. Сама Аниця жила пісною барабулею, а для Ивана то десь омасті випросить, то борщик забілить, а тепер ось приспособила молочка, бо з Іваном щось недобре коїлося. Він від самого досвітку раз у раз йойкав та приповідав:
— Тото ми! Тото ми! Иой, тото ми!
— Та як вам,— допитується Аниця,— болить? Гірше вам? А Іван:
— Тото ми! Йой, тото ми!
Аниця в гадках стала та в голову заходить: "От, умре.., бідний мій світку!.. Недоїдає... це від лихого харчу... а то нема, хоть гинь! Скочити хоч де молочка".
Сюди-не-туди постаралася вона того молочка та й якраз у ту хвилю, коли піп ізверещав коло хвіртки, готовила його, та на крик покинула, а сама з хати.
Як узріла попа коло хвіртки, то так гейби їй поза шкіру мурашки пополазили. "Ага! Це на роботу",— погадала Аниця, пустилася попові до рук та й:
— Так і так,— уповідає,— знемагає мій чоловік. Оно-гди із'їв студеного борщу, а там лучилося щось із троє зеренців бобу... чи що, ізбридив собі та й заслаб.
Вона вже й не розповідала за свою догадку, що то пороблено, бо отець Кабанович, великий народолюбець (і "Діло" пренумерує), нищив у народі забобони. Не раз: піди хто до ворожки або хоч натякни що за відьми, так піп зараз: "Ти, грішнику, каже, бог за тебе всіх русинів карає. За покуту, каже, принесеш мені на церков гарнець раків та й два дні підеш на толоку", А відтак, по такім патріотичнім подвизі, сам пускає безіменно дописи в газети, що в такім-то і в такім селі жиє такий і такий священик, отець Кабанович, великий патріот і народолюбець, що нищить темноту межи народом і засіває зерна просвіти. Слава ж йому, мовляв, за те; дай боже, аби такі люди й на камені родилися!
Одначе хоч Аниця й промовчала за пороблення, то попові й та бесіда не була по душі.
— От, який мені,— крикнув,— пан вельможний, ізбри-дилося йому! Аді, жебрачія: збридилося! Знаю я вас, дармоїдів: лінь, не хоче, пані, робити, або де перепився.
Аничка на це борзенько залепетала:
— Бігме, паноченьку, правду вам кажу. Дай госпо-дочку милосердний, аби я з оцього місця не рушилася, аби мені руки покрутило, аби мені ноги відоймило, аби мені очі повилазили, аби мені мову умкло, як брешу. Бігме, паноченьку, ізбридив собі та й заслаб. Я вже собі гадкувала й до знахарки,— вирвалося Аниці, але вона зараз перестала.
Так же піп не в тім'я битий — його не обдуриш:
— То так? Тобі до знахарки захочується, тобі до диявола? Того ти так бідуєш: то все, пані, кара божа. Прийди-но ти, сарака, до сповіді, бо як ізволікатимеш, то я тобі, пані, й покути не дам.
Аничка спудилася:
— Я, паноченьку, більше не... те, я... От я із своїм радилася, чи нам до знахарки, чи службу наймити. Та мій старий не похочує: "То, каже, до знахарки треба на друге село та й то ще їй треба щось і дати, а в нас дасть біг, а службу, каже, в своїм селі мож наймити, та й то відробиться; а воно, каже, однако помагає".
— Службу,— каже піп,— то й я радив би тобі, лиш іще здалося би й до лікаря поїхати. Чоловік повинен уживати земських способів на слабість, та й на духовні не забувати, бо всяка слабість із допусту божого. Тому тобі треба й лікарської помочі, і службу божу наймити.
— Та я рада би, паноченьку, до дохторя, бо кажуть, що помагає, але в мене нема й крейцара, паноченьку, нема. Я би просила ласки божої та й вашої, чи ж би ви нас не запомогли хоть левом, а ми би відробили. Та й може би... конинку, паноченьку! Бігме, паноченьку, я би й відробила, і щосвята церковного на толоку ходила би-х, а взимі то й у будню днину.
Панотець призадумався.
— Вас варто запомагати? Тепер ти мені і з цим і з тим, а як я тогід посилав за тобою на толоку, то ти ще й писок розпустила: "Не піду, каже, на попа робити, най собі найме!" А тепер ось як: і відроблю, і на толоку, і це, і те. Ні! Посіяла, збирай: наймав я, найми ж і ти. Гадала-сь, багато мені лиха вдієш, аж це прийшла коза до воза.
Аничка аж до землі кланяється, та зозулею просить, та, неначе та дитина, оправдується:
— Бігме, паноченьку, "є казала я таке. То вам понабріхували. Не пішла-сми тогід, бо ніяк було, ба цесе, ба тото. А тепер, бігме, паноченьку, правду вам кажу, ходитимем обоє, коли загадаєте. Бо і що ж? Коло хати в мене роботи, що за нігтем, а то аби перегодуватися хоч дома, хоч у добрих людей. Я готова коло вашої роботи й днювати й ночувати, чи в полі, чи коло хати, бо я вже гадкувала, коби на службу, а воно однаково: аби перегодуватися.
Піп ніби знехочу заговорив:
— Та вже... аби не говорили люди, що я без мило-сердія. Та прийди. Лиш мені все щось гейби шептало, що ти мене обдурюєш.