По цих її словах суддя вмить перемінився, наче на нього іншим вітром подуло: він уже не видавався молодшим за свої літа, побляк, спохмурнів,— немовби Доллі, визнавши існування зла, тим самим зреклася його самого. Але я знав, що це не так: він назвав її живою душею, а насправді вона була живою жінкою.
Тим часом Райлі відкоркував пляшку з настоянкою, що яскріла, мов топаз, і налив у чотири склянки; тоді мить подумав і плеснув у п'яту — для Кетрін. Суддя, підносячи склянку до рота, виголосив тост:
— За Кетрін. Дай, боже, їй сили!
Ми підняли свої склянки.
— Ой Колліне,— мовила Доллі, і очі її злякано розширились від раптової згадки.— Адже ніхто крім нас двох, тебе й мене, ані слова не зрозуміє з того, що вона говорить!
Розділ п'ятий
Наступний день був перше жовтня, середа, і того дня я ніколи в житті не забуду.
Почався він з того, що Райлі збудив мене, наступивши мені на пальці. Доллі, яка вже теж не спала, зажадала, щоб я перепросив за те, що вилаяв його. Ввічливість, сказала вона, зранку важить більше, ніж о будь-якій іншій порі дня, а надто коли люди живуть у такій тісноті. Годинник судді, що, як і перше, висів на гілці важким золотим яблуком, показував шість хвилин на сьому. Не знаю, хто це придумав, але поснідали ми апельсинами, печивом і холодними сосисками. Суддя пробурчав, що людина не може почувати себе людиною, поки не вип'є гарячої кави, і ми всі погодилися з ним: авжеж, кава — це те, чого нам справді найдужче бракує. А Райлі зголосився поїхати до містечка, привезти кави, а заразом і розвідати, що там діється. Тоді вказав, що й я міг би поїхати з ним.
— Ніхто його не побачить, якщо він сидітиме тихо й не вистромлятиметься.
Суддя почав був заперечувати: мовляв, це просто безглуздя, так ризикувати,— але Доллі здогадалась, як мені кортить поїхати: адже я так мріяв прокататися з Райлі в його машині, і тепер, коли випадала така нагода, ніякі остороги, навіть те, що ніхто цього все одно не побачить, не могли пригасити мого запалу. Отож Доллі сказала:
— Як на мене, то ніякої шкоди не буде. Тільки годилося б тобі надягти чисту сорочку, бо в цієї на комірі вже ріпу можна сіяти.
На луці не чути було ні голосів, ні скрадливого шурхоту фазанячих крил у сполоханому злеті; гострі пера індіанської трави, схожі на закривавлені стріли після смертельної битви, хрустко ламалися під нашими ногами, поки ми брели схилом пагорба до кладовища. Звідти відкривається чудовий краєвид: хвилясте безмежжя Річкового лісу, п'ятдесятимильний обшир ланів з розкиданими по ньому фермерськими садибами й вітряками, а ген у далині — гостроверха вежа над будинком муніципалітету та димарі містечка. Я спинився біля могил моїх батька й матері. Приходив сюди я не часто — мене гнітив холод могильного каменю, що так не в'язався з моїми спогадами про них живих: як мати завжди плакала, коли батько їхав продавати свої холодильники, і як він тоді вибіг на вулицю голий. Мені хотілося поставити квіти в теракотові вазочки, що стриміли порожні на забрудненому, вкритому якимись патьоками мармурі. Райлі допоміг мені: він наламав гілок камелії з напіврозкритими пуп'янками і, дивлячись, як я ставлю їх у вазочки, сказав:
— Приємно, що твоя мати була хороша. А то здебільшого — стерво.
Чи не свою матір він мав на думці — оту нещасну Роз Гендерсон, що примушувала його скакати на одній нозі по подвір'ю і повторювати таблицю множення? Та як на мене, то він уже цілком винагородив себе за ті чорні дні. От хоч би й тим, що мав тепер машину, за яку, коли вірити чуткам, виклав три тисячі доларів. Причому вже не за нову. Машина була іноземна, потужний родстер марки "Альфа-Ромео" (""Альфа" нашого Ромео",— жартували в містечку), а одкупив він її у Нью-Орлеані в якогось політикана, що незабаром мав сісти в тюрму.
Поки ми їхали до містечка небрукованим путівцем, я всі очі видивив, сподіваючись хоч на одного очевидця свого тріумфу: адже якби певні знайомі особи побачили мене в машині Райлі Гендерсона, це були б для мене справжні іменини серця. Але година була надто рання, і люди сиділи по домах; сніданок ще не зняли з плити, і над коминами будинків, повз які ми проїжджали, курився дим. Біля церкви ми повернули за ріг, об'їхали площу й зупинилися в брудному провулку між кінним двором Купера й пекарнею "Зелений коник". Там Райлі і залишив мене, суворо наказавши сидіти тихо й не витикатися; повернутись він пообіцяв не пізніш як за годину. Отож, простягтись на сидінні, я дослухався до цвірінькання злодюжок-горобців, що годувалися в яслах стайні, і вдихав пахощі свіжоспеченого хліба та терпкий дух прянощів, що линули з пекарні. Подружжя Каунті, якому належала та пекарня й булочна при ній, мусило розпочинати роботу о третій годині ранку, щоб наготувати все на восьму, до відкриття булочної. У них завжди було чисто, торгівля процвітала, і місіс Каунті могла дозволити собі купувати найдорожчі сукні у Віріниній крамниці готового одягу.
Поки я лежав отак у машині, тішачись тими приємними пахощами, задні двері пекарні відчинились, і містер Каунті віником почав вимітати в провулок борошняний пил. Певно, він здивувався, коли побачив машину Райлі, а тоді здивувався знов, угледівши в машині мене.
— Що це ти замислив, Колліне?
— Та нічого, містере Каунті,— відказав я, міркуючи собі, чи знає і він про наші знегоди.
— Ну й радий же я, що вже нарешті жовтень,— мовив містер Каунті й потер між пальцями повітря, немовби хотів намацати в ньому, як ото в тканині, прядки холоду.— Бо влітку нам просто життя немає: печі палають, усе кругом розжарене, чистий жах... А знаєш, синку, тебе там пряниковий чоловічок дожидає — заходь-но і впорай його.
Ні, подумав я, не такий він чоловік, щоб заманити мене до себе, а тоді викликати шерифа.
Його дружина зустріла мене у просякнутому прянощами жарі пекарні так привітно, наче тільки про те й мріяла, щоб я туди прийшов. Навряд чи багато знайдеться таких, кому б не сподобалася місіс Каунті. То була опасиста, некваплива жінка, з дебелими, як у слона, щиколотками, дужими мускулястими руками й широким вилицюватим обличчям, завжди розпашілим від жару; очі її скидалися на голубу цукрову поливу, волосся мало такий вигляд, ніби вона щойно встромила голову в діжку з борошном, а її пекарський фартух теліпався до самісінької підлоги. Такий самий фартух носив і її чоловік, і я не раз бачив, як він, не скидаючи того довжелезного фартуха, біг через вулицю, а потім за ріг, щоб вихилити нашвидкуруч кухоль пива із завсідниками Філового кафе, які стовбичать там цілими днями. В такі хвилини він нагадував мені клоуна — розмальованого, обсипаного пудрою, якогось наче розгвинченого, вайлуватого, а проте по-своєму зграбного.