— Слухай, Колліне, я якраз хотіла тебе побачити,— квапливо заговорила вона, ніби приховуючи зніяковіння — моє, а не своє.— Ми з Елізабет замислили влаштувати під день усіх святих костюмований вечір із справжніми жахами, отож надумали, що було б чудово, якби ти вбрався кістяком, сів у темній кімнаті й провіщав усім майбутнє. Ти ж такий мастак...
— Плести небилиці,— без тіні інтересу докинула Елізабет.
— А провіщати майбутнє — це якраз те саме,— підсумувала Мод.
Не знаю навіть, звідки вони взяли, що я такий уже брехунець. Хіба що в школі виявляв неабиякий хист вигадувати всілякі виправдання.
— Вечір жахів — це таки здорово,— сказав я.— Але на мене ви краще не розраховуйте. Може статися, що на той час ми будемо у в'язниці.
— Ну що ж, коли так...— проказала Мод, ніби приймаючи одну з моїх звичайних відмовок на її запрошення зайти до них додому.
— Слухай, Мод,— звернувся до неї суддя, порушивши ніякову мовчанку, що запала між нами,— ти скоро будеш знаменитістю. Я читав у газеті, що ти маєш грати по радіо.
Немовби мріючи вголос, вона пояснила, що той радіоконцерт — фінал конкурсу на першість штату, і, якщо вона здобуде перемогу, їй нададуть стипендію на навчання в університеті; навіть за друге місце вона одержить півстипендії.
— Я хочу зіграти татову музику, серенаду. Він написав її для мене того дня, коли я народилася. Але це має бути сюрприз, я не хочу, щоб він знав наперед.
— Попросіть, нехай вона заграє її вам,— обізвалась Елізабет, розстібаючи футляр зі скрипкою.
Мод була дівчина великодушна й не змусила себе умовляти. Бережно приклавши до підборіддя темно-вишневу деку, вона взяла кілька пробних нот, і скрипка забриніла в її руках. Зухвалий метелик, що примостився був на смичку, кружляючи, пурхнув догори, а смичок побіг по струнах і заспівав мелодію, в якій звучала круговерть стрімких метеликів, радісний фейєрверк весни, і так любо було слухати ту музику в побляклому осінньому лісі. Потім вона стала повільніша, сумовитіша, і врешті срібні коси Мод упали на скрипку. Ми заплескали в долоні, а коли спинилися, то почули, що якась таємнича, невидима пара рук плескає і далі. З-за стіни папороті виступив Райлі, і, побачивши його, Мод зашарілася. Здається мені, коли б вона знала, що він її слухає, то навряд чи зіграла б так добре.
Райлі звелів дівчатам іти додому. Їм, як видно, не дуже цього хотілось, але Елізабет не звикла до непослуху братові.
— Замкнені двері,— сказав він їй.— А ти, Мод, зробиш мені велику ласку, якщо заночуєш у нас. В разі хто питатиме про мене, кажіть, що не знаєте, де я.
Мені довелося помогти йому піднятись на дерево, бо він мав при собі рушницю та важенний рюкзак з провізією, в якому була пляшка шипшинової настоянки, апельсини, сардини, сосиски, булочки з пекарні "Зелений коник", величезна коробка солодкого печива у формі різних тварин; і в міру того, як він усе це видобував, настрій у нас дедалі підносився, а, побачивши печиво, остаточно скорена Доллі заявила, що Райлі слід би розцілувати.
*
Та коли він почав свою розповідь, обличчя наші враз похмурніли.
Після того як ми з Райлі втратили один одного з очей, він побіг на голос Кетрін, що привів його на луку, і він бачив мою сутичку із Здоровилом Едді Стовером. Я спитав його, чого ж він не кинувся мені на підмогу.
— Та ти й сам не схибив. Гадаю, Здоровило Едді не скоро тебе забуде: його, бідолаху, аж навпіл зігнуло, ледве шкандибав.
До того ж, пояснив Райлі, йому спало на думку таке: адже ніхто в містечку не знає, що він тепер з нами й так само оселився в хатині на дереві; отож він правильно тоді вчинив, що сховався, бо потім зміг податись до містечка слідом за Кетрін та шерифовими помічниками. Вони кинули її на відкидне сидіння старого джипа Здоровила Едді й повезли просто до тюрми: Райлі всю дорогу їхав за ними своєю машиною.
— На той час, як ми під'їхали до тюрми, Кетрін начебто трохи вгамувалась. Там уже зібралася невелика юрба — хлопчаки, кілька старих фермерів... То ви могли б пишатися нею, коли б побачили, як вона пройшла між ними: іде, подерте плаття запнула руками, а голову тримає отак.— І він по-королівському відкинув голову вгору і трохи вбік.
Як часто я бачив у Кетрін цей поворот голови, особливо коли хтось дорікав їй (за те, що ховала складники картинок-крутиголовок, чи переказувала плітки, чи не хотіла вставляти зуби); Доллі також упізнала його і мусила дістати носову хусточку.
— Але,— провадив Райлі,— тільки-но вона опинилася всередині, як зараз же зчинила нову бучу. Там у тюрмі всього чотири камери — дві для кольорових і дві для білих. Так от, Кетрін навідріз відмовилася йти до кольорових.
Суддя потер підборіддя й похитав головою.
— Ти ніяк не міг поговорити з нею? Їй було б легше, якби вона знала, що один з нас коло неї.
— Я довго стояв там, думав, вона підійде до вікна. Але потім почув іншу новину...
Повертаючись думкою до того дня, я й досі не збагну, як міг Райлі так довго терпіти й нічого нам не казати. Сталося ж бо таке, що боже ти мій: отой наш приятель із Чікаго, гидомирний доктор Морріс Рітц, накивав п'ятами з міста, поцупивши з Віріниного сейфа дванадцять тисяч доларів в оборотних облігаціях та понад сім тисяч готівкою; і цим, як ми дізналися потім, він далеко не обмежився. Тільки тепер я збагнув, що саме про це розказував тоді шерифові писклявий Вілл Гарріс! Тож не дивно, що Віріна так спішно послала по шерифа,— адже всі турботи, пов'язані з нами, враз утратили для неї свою вагу.
Райлі додав кілька деталей. Коли Віріна побачила розчинений навстіж сейф (це було в її конторі, що містилася над крамницею готового одягу), вона помчала за ріг до готелю "Лола", і там їй сказали, що Морріс Рітц здав ключ від номера ще вчора ввечері. Вона знепритомніла, а коли її привели до тями, вона знепритомніла знов.
М'яке обличчя Доллі загострилося. Її дедалі дужче поривало бажання бігти на допомогу Віріні, але водночас утримувало ще невиразне почуття власної самостійності, зміцніла воля. Вона скрушно дивилася на мене.
— Мабуть, краще тобі дізнатися про це вже тепер, Колліне, аніж чекати, поки доживеш до мого віку. Він таки лихий, цей світ.