— Правду сказати, як на мене, то нам слід оселитися тут-таки, в Річковому лісі,— промовила вона, замислено обдивляючись довкола.
— На оцьому-от старому дереві? — спитала Кетрін.— Е ні, серденько, й думати про це забудь.— Тоді обізвалася знов: — А пам'ятаєте, в газеті було, як один чоловік купив десь там за океаном цілий замок і весь як є переправив до себе додому? Пригадуєте? То, може б, і ми повантажили оту мою хатину на воза та й припхали сюди?
Та Доллі нагадала їй, що хатина належить Віріні і, отже, ми не маємо права зрушати її з місця.
— Неправда твоя, голубонько,— заперечила Кетрін.— Як живеш із чоловіком, готуєш йому їсти, переш білизну, народжуєш дітей, то ти з тим чоловіком одружена, і він вважається твій. Ну, а як живеш у домі, прибираєш там, топиш у грубах, пораєшся коло плити, і все те з душею, і стільки років, то вважай, що й ти з тим домом одружена і що він твій. Отож, як на мене, обидві ті домівки наші, і господь бог не осудив би нас, якби ми витурили оту-от геть звідти.
У мене теж сяйнула думка: на нашій річці, трохи нижче за водою, біля берега стояла покинута барка, щось ніби плавуча хатина, позеленіла від цвілі й напівзатоплена; колись вона належала одному старому чоловікові, що жив риболовлею, а потім був вигнаний з містечка, бо зажадав дозволу на одруження з п'ятнадцятирічною кольоровою дівчиною. От я й надумав: чом би нам не опорядити ту стару барку й не оселитися там?
Але Кетрін сказала, що хотіла б, коли можна, дожити віку на суходолі — "там, де призначено нам господом",— а тоді навела ще деякі приклади божої волі, зокрема те, що на деревах призначено жити лише птахам і мавпам. Раптом вона змовкла і, штурхаючи нас ліктями, вражено показала вниз, туди, де між деревами відкривалася поросла травою лука.
А там, керуючи просто до нас, урочисто й поважно виступало високе товариство: суддя Кул, його велебність містер Бастер і місіс Бастер, місіс Мейсі Вілер, а попереду всіх — сам шериф Джуніс Кендл, у високих шнурованих черевиках і з пістолетом при боці. Сонячні порошинки мерехтіли навколо них, наче крихітні жовті метелики, пагони ведмежини чіплялися за їхнє шкарубке міське вбрання, і коли місіс Мейсі Вілер, злякавшись лозинки, що стьобнула її по нозі, сахнулася назад і зойкнула, я голосно засміявся.
Почувши мій сміх, вони підвели на нас очі, і на їхніх обличчях відбився панічний жах — немовби, прийшовши до зоопарку, вони раптом самі опинилися в клітці. Шериф Кендл незграбно ступнув до дерева, схопившись рукою за пістолет. Він пильно розглядав нас, мружачи очі так, наче дивився на сонце.
— Гей ви там...— почав був він, але його враз перебила місіс Бастер:
— Шерифе, ми ж умовилися, що говоритиме з цими його велебність.
Вона була твердо переконана, що її чоловікові, як представникові самого бога, завжди й в усьому має належати перше слово.
Велебний Бастер прокашлявся й потер руки, схожі на сухі, шорсткі щупальця якоїсь комахи.
— Доллі Телбоу,— промовив він, і голос його прозвучав навдивовижу гучно, як на такого малого кощавого чоловічка.— Я звертаюся до вас за дорученням вашої сестри, цієї доброї, великодушної жінки...
— Саме так — великодушної,— проспівала за ним його дружина, а місіс. Мейсі Вілер, мов папуга, вторувала їй.
— ...якій сьогодні заподіяно такого тяжкого удару.
— Саме так — удару,— луною озвались обидві ті пані своїми натренованими в церковному хорі голосами.
Доллі поглянула на Кетрін, тоді торкнулася моєї руки, немовби просила пояснити, чого їм треба, тим людям, що люто зиркали на нас знизу,— достоту як хорти, оточивши дерево із загнаним туди опосумом. Несвідомо,— по-моєму, просто аби мати щось у руках,— вона взяла сигарету з пачки, яку залишив нам Райлі.
— Який сором! — зойкнула місіс Бастер, труснувши своєю лисуватою голівкою. Ті, хто прозивав її старою шулікою,— а таких було багатенько,— напевне, мали на думці не лише її вдачу, а й зовнішність: її маленька хижа голівка стриміла між високими вугластими плечима на непомірно великому, дебелому тулубі.— Який сором, кажу. Це ж треба зовсім віддалитися від бога, щоб сидіти отак на дереві, наче п'яний індіанець, та ще й смалити сигарети, мов якась...
— Шльондра,— підказала місіс Мейсі Вілер.
— ...шльондра, тим часом як ваша сестра лежить убита горем.
Мабуть, вони таки справедливо написали в тій телеграмі, що Кетрін може бути небезпечна. Як підхопиться вона, як закричить:
— Гей ти, велебнице, ану не смій узивати нас із Доллі шльондрами, бо ось я зараз як злізу та як дам тобі, то й кісток не позбираєш!
На щастя, ніхто з них не зрозумів її погрози, а то шериф міг би ще й пальнути їй у голову, це вже будьте певні; і не один білий у містечку сказав би, що він правильно зробив.
Доллі була видимо приголомшена, проте не втратила самовладання. Уявіть собі — обтрусила спідницю та й каже:
— А ви подумайте трохи, місіс Бастер, то зрозумієте, що ми тут ближче до бога, ніж ви, на кілька ярдів ближче.
— Молодець, міс Доллі! Оце відповідь! — То обізвався суддя Кул; він поплескав у долоні й схвально засміявся.— Ну певно ж, вони ближче до бога,— пояснив він, анітрохи не бентежачись під осудливими поглядами інших.— Адже вони на дереві, а ми на землі.
Тоді місіс Бастер налетіла на нього:
— Я завжди мала вас за християнина, Чарлі Кул. А християнинові, як я розумію, негоже сміятися з бідолашної схибнутої жінки й під'юджувати її.
— Ви подумайте, Селмо, кого ви називаєте схибнутою,— відказав суддя.— Це теж не дуже по-християнському.
Тепер відкрив вогонь його велебність Бастер:
— Скажіть мені ось що, суддя. Навіщо ви прийшли сюди з нами? Хіба не для того, щоб виконати волю божу в ім'я милосердя?
— Волю божу? — здивовано перепитав суддя.— Та вам та воля відома не більше, ніж мені. А може, саме бог і напровадив цих людей піти оселитися на дереві. Визнайте принаймні те, що вамвін не повелів стягти їх звідти, коли, звісно, не вважати за бога Віріну Телбоу, хоч дехто з вас і ладен у це повірити, га, шерифе? Ні, панове, я прийшов сюди не з чиєїсь, а із своєї власної волі, мені просто захотілося прогулятись, бо в лісі цієї пори року дуже гарно.— І він зірвав і встромив собі в петельку кілька поруділих фіалок.