Потім мені здалося, що Доллі нарешті прийшла поцілувати мене, і я прокинувся, відчувши її поруч себе в кімнаті; але то вже був майже ранок, перші промені світання немовби вкрили цвітом листя за вікном, і десь ген у віддалених дворах співали півні.
Цсс, Колліне,— прошепотіла Доллі, нахилившись наді мною. На ній був теплий вовняний костюм і дорожній капелюшок з вуалькою, що затіняла її обличчя.— Я тільки хотіла сказати тобі, куди ми йдемо.
— В хатину на дереві? — спитав я, і мені здалося, ніби я говорю вві сні.
Доллі кивнула головою.
— Тільки на якийсь час. Доки надумаємо, куди податися далі.— Вона помітила, що я злякався, і поклала руку мені на чоло.
— Ви з Кетрін? А я? — Мене аж затіпало з ляку.— Ви не можете піти без мене!
Почувся дзвін міського годинника. Доллі немовби чекала, поки він додзвонить до кінця, щоб тоді на щось зважитися. Годинник вибив п'яту, і на той час, коли дзвін замовк, я вже вискочив з ліжка й хапливо натяг на себе одіж. Доллі не лишилося нічого іншого, як нагадати: "Не забудь гребінця".
Кетрін зустріла нас у дворі, зігнута під вагою вщерть напакованої клейончатої сумки; очі в неї запухли,— отже, вона плакала,— зате Доллі була навдивовижу спокійна та впевнена й на словах, і на ділі.
— Не журися, Кетрін,— сказала вона.— Ми пошлемо по твоїх золотих рибок, як тільки десь влаштуємось.
Над нами похмуро чорніли зачинені мовчазні вікна Віріни; ми обережно поминули їх і тихо вийшли з хвіртки. Загавкав якийсь собака, але вулиця була безлюдна, і ніхто не бачив, як ми йшли містечком, окрім безсонного в'язня, що видивлявся з-за тюремних грат. До луки з індіанською травою ми дісталися водночас із сонцем. Легкий вранішній вітрець надимав вуаль на капелюшку Доллі. Пара фазанів, що вмостилися на самій стежці, випурхнули в нас із-перед ніг, і їхні крила, металево зблиснувши, розітнули червону, мов півнячий гребінь, траву. Наше дерево скидалося на щедру осінню чащу, по вінця повну зелені й золота. "Ось як беркицьнемо додолу, то й в'язи поскручуєм",— бурчала Кетрін, а тим часом довкола нас листя струшувало з себе рясну росу.
Розділ другий
Коли б не Райлі Гендерсон, навряд чи хтось дізнався б, принаймні так скоро, що ми оселилися на дереві.
Ідучи з дому, Кетрін напакувала в свою клейончату сумку залишки недільного обіду, і ми саме ласували смаженим курчам і тортом, коли по лісу розкотився гримкий постріл. Ми принишкли на своєму дереві, і шматки торта застрягли в нас у роті. Тим часом унизу показався мисливський собака з лискучою шерстю, за ним ішов Райлі Гендерсон; на плечі в нього була рушниця, а навколо шиї — велика гірлянда перемазаних кров'ю білок, пов'язаних за хвости. Доллі спустила вуаль, неначе хотіла в такий спосіб краще сховатися серед листя.
Райлї Гендерсон спинився недалеко від дерева, і його засмагле юнацьке обличчя напружилось. Узявши рушницю напереваги, він звів курок, ніби дожидаючи, коли з'явиться здобич. Кетрін не витримала перша й закричала:
— Райлі Гендерсон, не смій стріляти в нас!
Рушниця хитнулась, він рвучко обернувся, і впольовані білки сколихнулись у нього на шиї, мов широке намисто. Потім він побачив нас на дереві і, якусь мить помовчавши, сказав:
— А, Кетрін Крік, привіт. Привіт, міс Телбоу. Що це ви, люди добрі, робите там нагорі? На диких кішок полюєте, чи що?
— Просто сидимо,— квапливо відказала Доллі, немов боячись, щоб не озвались Кетрін чи я.— А ви чимало білок настріляли.
— Візьміть собі двійко,— мовив він, одв'язуючи від гірлянди двох білок.— Ми вчора зготували кілька на вечерю, то м'ясо так і тане в роті. Заждіть хвилинку, зараз я їх вам принесу.
— Та ні, не треба, просто покладіть отам на землі.
Але він сказав, що там на них набіжить мурашва, і таки поліз на дерево. Його голуба сорочка була поплямована білячою кров'ю, і в буйній рудуватій чуприні теж видніли крапельки крові; від нього пахло порохом, а його просте, доладно скроєне обличчя засмагло до кольору кориці.
— Побий мене грім, та тут справжня хатина,— мовив він і тупнув ногою, неначе випробовуючи міцність помосту.
Кетрін тут-таки застерегла його: мовляв, може, поки що це й справді хатина, але бути їй недового, якщо він отак по ній гупатиме.
— Це ти змайстрував, Колліне? — звернувся він до мене, і я аж остовпів з радості, коли збагнув, що він назвав мене на ім'я, бо завжди вважав, що Райлі Гендерсон і гадки не має про мене. А от я про нього знав дуже багато.
Ні про кого іншого в нашому містечку стільки не говорили, як про Райлі Гендерсона. Літні люди, згадуючи його, скрушно зітхали, а молодші, десь близько його віку, такі-от як я, не проминали нагоди узвати його нахабою і грубіяном,— а все тому, що він дозволяв нам тільки заздрити йому і нікого не підпускав до себе з приязню чи дружбою.
Кожен у містечку міг би розповісти вам про нього ось що.
Він народився в Китаї, і його батька, місіонера, вбили там під час якогось повстання. Мати його була родом з нашого містечка, звали її Роз. Сам я ніколи її не бачив, але чув, що вона була дуже вродлива, поки не почала носити окуляри; а до того ще й багата, бо дістала велику спадщину від свого діда. Повернувшись із Китаю, вона привезла трьох дітей: Райлі, якому було тоді п'ять років, і двох менших за нього дівчаток. Оселилися вони у її неодруженого брата, мирового судді Гораса Голтона, гладкого чоловіка з жовтим, як айва, обличчям старої панни. Минали роки, і Роз виявляла чимдалі більші дивацтва: погрожувала притягти Віріну до суду за те, що сукня, куплена в її крамниці, сіла після прання; щоб покарати Райлі, примушувала його скакати на одній нозі по подвір'ю і повторювати вголос таблицю множення, хоча здебільшого він ганяв де хотів; а коли пресвітер заговорив був з нею про хлопця, вона заявила, що ненавидить своїх дітей і бажає їм смерті. І, мабуть, таки справді бажала, бо якось на різдво спробувала втопити обох своїх маленьких дочок, замкнувшися з ними вранці у ванній. Розповідали, що їх врятував Райлі, порубавши двері сокирою, а це ж, певно, неабищо для хлопчини дев'яти-десяти років, чи скільки там йому було. Згодом Роз одвезли кудись на узбережжя, в якийсь закритий заклад, і, можливо, вона й досі там живе; принаймні я не чув, щоб вона померла. Після цього між Райлі та його дядьком Горасом Голтоном почалися незлагоди. Одного вечора Райлі забрав Горасів "олдсмобіл" і подався до ресторану з Меймі Кертіс, меткою дівулею років чи не на п'ять старшою за нього, а йому самому було тоді не більш як п'ятнадцять. Тим часом Горасові хтось сказав, що вони в ресторані, от він і умовив шерифа, щоб віз його туди: мовляв, треба провчити цього хлопчиська, запроторити його до холодної. Ну, а Райлі й відрубав: "Ви, шерифе, не за тим погналися". І тут-таки привселюдно звинуватив свого дядечка в тому, що він привласнює гроші Роз, які по праву належать йому, Райлі, та його сестрам. Тоді запропонував розв'язати справу бійкою на місці, а коли Горас відмовився, він, не довго думаючи, підійшов та й затопив йому в око. Шериф посадив Райлі до в'язниці. Та коли суддя Кул, давній приятель Роз, почав розслідування, то, звичайно ж, виявилося, що все так і було: Горас уже давненько перекладав сестрині гроші на власний рахунок. Горасові довелося спакувати речі й податися поїздом до Нового Орлеана, де він, як дійшло до нас через кілька місяців, прибрав собі звання служителя культу кохання і вінчав парочки на екскурсійному пароплаві, що курсував місячними ночами по Міссісіпі. Відтоді Райлі став сам собі господар. Позичивши грошей під спадщину, що її мав невдовзі отримати, він купив червону спортивну машину й почав ганяти по окрузі з усіма, які тільки були, місцевими шльондрами. Єдиними пристойними дівчатами, яких будь-коли бачили в тій машині, були його сестри; щонеділі після обіду він вивозив їх на прогулянку й поважно кружляв по площі. Вони були гарненькі дівчата, ті його сестри, але жилося їм не дуже весело, бо він не спускав їх з ока, і хлопці боялися до них підступати. Господарство в їхньому домі вела віддана темношкіра служниця, і коли не брати до уваги її, то жили вони зовсім самі. Одна з сестер, Елізабет, училася в тому самому класі, що й я, і з усіх предметів була перша. Що ж до самого Райлі, то школу він покинув, але не був з тих нероб, що гайнують цілі дні у більярдній, навіть і не водився з ними. Вдень він звичайно ловив рибу чи полював, а в старому будинку Голтонів багато чого зробив власними руками, бо був добрий тесляр, та й на механіці знався непогано: приміром, змайстрував для своєї машини особливий сигнал, що скидався на паровозний гудок, і вечорами по всій околиці розлягалося його пронизливе виття — то Райлі мчав на танці до сусіднього містечка. Як мені хотілося заприятелювати з ним! І як подумати, то чом би й ні — адже він був усього на два роки старший за мене. Але я можу пригадати лиш один-єдиний раз, коли він до мене заговорив. Вичепурений, у білому фланелевому костюмі, він ішов на танці до міського клубу й по дорозі заглянув до Віріниної аптеки-закусочної, де я часом допомагав торгувати в суботні вечори. Йому потрібен був пакетик, але я не знав, що то за такий пакетик, отож довелось йому самому зайти за прилавок і знайти ту штуку в шухлядці; при цьому він засміявся, цілком добродушно, та краще б уже навпаки, бо тепер він знав, що я дурень дурнем, тож годі було й сподіватися, що ми коли-небудь станемо друзями.