Її сигарета погасла. Здавалося, вона втратила нитку розповіді чи ще гірше — розважила за краще урвати її. Мені хотілося затупотіти ногами й засвистіти, як ото бешкетники в кіно, коли раптом згасає екран. Райлі теж кортіло почути, що було далі, хоч він не показував цього так відверто. Він черкнув сірником і підніс його до її сигарети. Від цього звуку вона здригнулася і, наче віднайшовши голос, заговорила далі; тільки скидалось на те, що за оту хвилю мовчанки вона зайшла думкою далеко вперед.
— Ну от, батько й заприсягся, що вб'є того негідника. Та й Джералдіна спокою мені не давала: скажи та скажи хто, Ден візьме рушницю й піде застрелить його. А я сміюся, аж поки заплачу, а то й навпаки — плачу, а вже потім сміюся. Ну звідки мені знати, кажу. Було у мене в Юфраї п'ять чи шість хлопців, отож один з них, а котрий — і гадки не маю. Мати почула це, та як лясне мене по обличчю. Одначе вони мені повірили, а трохи згодом, як мені здається, і Ден Рейні повірив — хотілось йому в це вірити, бідоласі нещасному. Всі ті місяці я з дому не витикалася, а якраз на той час і батько помер. То вони мене навіть на похорон не пустили — соромно було, що люди побачать. От того ж таки дня воно й сталося — всі пішли на кладовище, я в домі сама-одна, а вітер надворі піском жбурляє і реве по-слонячому,— отоді й явився мені господь бог. Хоч і не заслужила я анічим, щоб він мене обрав: бувало, так уже мене мати умовляє котрийсь там стих з біблії затямити, а от після того я десь місяців за три добру тисячу їх напам'ять завчила. То ото сиджу я собі, бренькаю щось на піаніно, аж раптом брязь — шиба вилетіла, все в кімнаті перевертом пішло, тоді знов на місце стало, і відчула я: хтось поруч є. Подумала була, що то батьків дух, а тут вітер враз ущух, стало тихо, як навесні,— і я збагнула: то він, і стала рівно, як він мені навіяв, і простерла руки йому назустріч. Двадцять шість років відтоді минуло — це сталося третього лютого,— мені тоді було шістнадцять, а тепер сорок два, і за всі ті літа я ані разу в своїй вірі не похитнулася. А коли прийшла година мені родити, я не кликала ні Джералдіну, ні Дена Рейні, нікого, а лягла собі й тільки пошепки стихи з біблії один по одному проказувала. Ніхто в домі й не знав, що Денні народився, поки він сам голосу не подав. То його Джералдіна так назвала. Усі в околиці думали, що він її дитина, їхали подивитися, декотрі везли подарунки, а чоловіки ляскали Дена Рейні по спині й казали: оце-то хлопчина в тебе. Ну, а я тільки-но звелась на ноги, то зараз же подалася геть за тридцять миль, аж до Стоунвілла: він разів у два більший за Юфрай, і там було чимале гірницьке селище. От ми ще з однією дівчиною й відкрили там пральню, і мали непогані заробітки, бо чоловіки в тому селищі були здебільшого нежонаті. Десь двічі на місяць я навідувалась додому побачити Денні, сім років отак туди-сюди їздила, і то була єдина втіха, яку я мала, хоч воно й дивно, коли подумати, як мені щоразу краялося серце: він же такий гарненький хлопчик був, що й сказати годі. Та Джералдіна й доторкнутись мені до нього не давала, а як візьму, було, поцілую, то вона аж дибки стає; і Ден Рейні теж не багато ліпший був — дуже вже боявся, що я не дам їм спокою. А останнього разу, як була вдома, попросила я його зустрітися зі мною в Юфраї, бо мені вже хтозна-відколи одна маячна думка в голову запала: пережити все те знов і народити хлопчика, щоб був викапаний Денні. Та даремно я думала, що батько в нього може бути той самий. Другий від нього однаково б не жив, народився б мертвий. Подивилась я тоді на Дена Рейні,— день був холоднющий, ми сиділи під зачиненим танцювальним павільйоном, і, пригадую, він ні, разу рук із кишень не вийняв,— та й відіслала його назад додому, так і не сказавши, чого кликала. А потім скільки років усе схожого на нього шукала. Був там у Стоунвіллі один гірник, такий же ластатий, і очі ясно-карі, добросердий хлопчина,— від нього мені на згадку Сем залишився, найбільшенький мій. Та й батько Бет, як пригадати, був ніби рідний брат Дена Рейні, але Бет — дівчинка і на Денні не схожа. А ще забула вам сказати: свій пай на пральню я невдовзі продала й переїхала до Техасу, працювала там по ресторанах в Амарільйо і Далласі. Та тільки аж тоді, як зустріла містера Медда, дотямила я, чому господь обрав мене і що я маю робити. Бо містер Медд знав правдиве слово, і коли я ото вперше почула його проповідь, то просто до нього й пішла. Ми з ним не більш як хвилин із двадцять побалакали, аж він мені каже: хочу, мовляв, узяти вас за дружину, якщо ви ще незаміжня. Та ні, кажу, незаміжня, але сяку-таку сім'ю маю,— їх-бо в мене на той час уже п'ятеро було. А він хоч би тобі що. Отож через тиждень, якраз на Валентинів день, ми й одружилися. Він був чоловік уже не молодий і на Дена Рейні анітрохи не схожий. Як скине, було, свої чоботи з підборами, то заледве до плеча мені дістає. Одначе коли господь бог звів нас, то добре знав, що робить: надбали ми з ним і Роя, і Перл, і Кейт, і Кліо, і Малюка Гомера. Майже всі вони народилися в тому-от фургоні, що ви сьогодні бачили. Ми роз'їжджали по всій країні і несли слово боже людям, котрі ніколи його не чули, а як і чули, то не так, як умів розтлумачити мій чоловік. Та тепер я мушу сказати вам сумну річ: втратила я містера Медда. Одного ранку пішов він дорогою купити якогось припасу й паче в повітрі розтанув — більше ми його не бачили. Сталося це в Луїзіані, в тих диких місцях, де живуть кейджуни[4], І нехай там поліція вигадує що хоче, мені, на це начхати, бо не такий він був чоловік, щоб утекти від сім'ї. Ні, то запевно було якесь злочинство.
— Чи, може, втрата пам'яті,— докинув я.— Людина раптом геть усе забуває, навіть як її звуть.
— Щоб чоловік знав напам'ять усю біблію — і раптом забув, як його звуть? Ні, то не інакше, як хтось з отих кейджунів його порішив, аби забрати його аметистовий перстень. Ну, а я, звісно, й після того з чоловіками зналася, одначе любові вже не було. Отак і з'явилися Лілі, Айда, Лорел, інша малеча. Якось так воно виходить, що не можу я, коли в мене під серцем дитинча не ворушиться, тоді я наче сама не своя.