Вірінина кімната, що сполучалася з кімнатою Доллі переходом, скидалася на справжню контору: там стояло велике бюро з відкидною кришкою, шафи, напаковані конторськими книгами, картотеки. Після вечері, насунувши на чоло зелений козирок, Віріна сідала до бюро й починала щось рахувати, гортаючи грубезні конторські книги,— і так до пізнього вечора, аж поки за вікнами згасали вуличні ліхтарі. Хоч з ділових та дипломатичних міркувань вона спілкувалася з багатьма людьми, проте близьких приятелів не мала жодного. Чоловіки побоювались її, а жінок начебто побоювалася вона сама. За кілька років перед тим вона дуже прихилилася серцем до життєрадісної білявої дівчини на ім'я Моді Лора Мерфі, що якийсь час працювала у нас на пошті, а потім вийшла заміж за виноторговця з Сент-Луїса. Це дуже прикро вразило Віріну, і вона заявила прилюдно, що той чоловік — цілковите ніщо. Тим дужче всі здивувалися, довідавшись про її весільний дарунок молодятам — подорож на медовий місяць до Великого Каньйона. Моді з чоловіком так і не повернулися з тієї подорожі: поблизу Великого Каньйона вони відкрили бензозаправну станцію і тепер час від часу надсилали Віріні свої аматорські фотографії. Ті фотографії були для неї і втіхою, і горем. Траплялися вечори, коли вона забувала про свої конторські книги й сиділа, зронивши голову на руки, над розкладеними на столі фотографіями. А потім ховала їх, гасила світло й ходила сюди-туди по кімнаті, і часом звідти долинав болісний стогін, неначе вона падала, наразившись на щось у темряві.
Ту частину горища, що була над кухнею, відгороджувала від мене фортеця з великих скринь, схожих на паки бавовнику. А тим часом саме кухня вабила мене тоді найбільше, бо в ній, як ніде в домі, було справжнє життя, і Доллі проводила там майже цілі дні, балакаючи зі своєю подругою Кетрін Крік. Ще малою дівчинкою-сиротою Кетрін Крік найнялася за служницю до містера Урії Телбоу, і вона й обидві сестри Телбоу росли разом на старій фермі, там, де тепер залізнична станція. Доллі вона називала "серденьком", а Віріну — тільки "отією-от". Мешкала Кетрін на задньому дворі, у критій сріблястою бляхою хатині, що стояла серед соняшників та шпалер лімської квасолі. Вона видавала себе за індіанку, на що люди здебільшого тільки підморгували, бо шкіра в неї була темна, як у африканського бога. А втім, хто зна, може, воно було й так, бо вбиралася вона, як справжня індіанка. На шиї завжди носила бірюзове намисто, а рум'янилася так густо, що аж глянути страх, і щоки її палали, наче незгасні стоп-сигнали. Зуби в неї через один повипадали, і в дірки вона напихувала вати. Віріна не раз казала їй:
— Хай тобі абищо, Кетрін. Ти ж слова до пуття вимовити не можеш. Пішла б до дока Крокера, нехай би поставив тобі хоч сякі-такі зуби!
Зрозуміти, що каже Кетрін, було таки справді важко; лише Доллі могла доладно тлумачити невиразне шамкотіння своєї подруги. Та Кетрін більшого й не треба було: вони ж із Доллі не розлучались і завжди могли порозумітися. Притуливши вухо до сволока на горищі, я часто дослухався до невиразних і через те особливо цікавих звуків їхньої розмови, що, мов густа живиця, точилися крізь старе дерево.
Щоб дістатися на горище, треба було вилізти на драбину в білизняній коморі, стеля якої правила за ляду. Одного дня, ступивши на перший щабель, я побачив, що та ляда відчинена, а прислухавшись, почув нагорі ледь чутне мелодійне муркотіння, як ото буває, коли маленьке дівча наспівує щось собі під ніс, граючись на самоті. Я хотів був повернути назад, але в цю мить муркотіння змовкло і хтось запитав:
— Це ти, Кетрін?
— Ні, це я, Коллін,— відповів я і вистромив голову на горище.
Обличчя Доллі — велика біла сніжинка — вперше за весь час не розтануло в напівтемряві.
— То ось куди ти ходиш... А ми дивувалися...— мовила вона стиха, і голос її прошелестів, мов цигарковий папір, її очі виказували якийсь особливий дар: вони були ясні, прозорі й відсвічували зеленим, наче м'ятне желе. Дивлячись на мене в присмерку горища, ті очі немовби боязко визнавали, що я не замишляю нічого лихого.— Виходить, ти граєшся тут... на горищі? Я казала Віріні, що ти почуватимеш себе самотнім.— Нахилившись над барильцем, вона шукала чогось на дні.— Слухай-но, допоміг би ти мені. Заглянь в оте друге барильце. Я шукаю кораловий замок і торбинку з різноколірними камінцями. Гадаю, Кетрін має сподобатись мій подарунок — акваріум із золотими рибками, правда ж? На день народження. Колись ми тримали тропічних рибок, та вони, бісенята, поїли одна одну. Але я добре пам'ятаю, як ми їх купували, їздили аж до Брутона, за шістдесят миль. Доти я ніколи не виїжджала за шістдесят миль звідси, та й не знаю, чи ще колись виїду... Ага, осьде він, той замок.
Невдовзі я знайшов і камінці; вони скидалися на кукурудзяні зерна чи на льодяники, і, подаючи їй торбинку, я сказав:
— Ось вам цукерки.
— Дякую,— відказала вона.— Я дуже люблю цукерки, хоч би вони й були на смак камінцями.
*
Ми скоро заприязнилися — Доллі, Кетрін і я. Мені було одинадцять, потім минуло шістнадцять. Та хоч нічим особливим я тоді не відзначався, ті роки приємно згадувати.
Я ніколи не приводив нікого з собою в дім, та й не хотів цього робити. Одного разу я запросив до кіно знайому дівчину, і, коли ми поверталися, вона спитала, чи не можна зайти до нас попити води. Якби я вірив, що вона справді хоче пити, то напевне погодився б; але я розумів, що вона прикидається, аби тільки заглянути в наш дім,— всім у містечку цього хотілося,— отож і сказав їй: нехай, мовляв, потерпить до свого дому. А вона мені відказала на те:
— Всі в окрузі знають, що Доллі Телбоу несповна розуму, то й ти такий самий.
Мені та дівчина подобалась, але я все одно штурхонув її, і вона пообіцяла: ну стривай, брат дасть тобі чосу. Що він і зробив: у мене коло кутика рота й досі видно рубець — слід удару пляшкою від кока-коли.
Я знаю: багато хто в містечку казав, що Доллі — то Вірінин тяжкий хрест, а ще казали, ніби в будинку на Телбоу-лейн діється таке, що й не придумаєш, навіть якби хотів. Можливо, так воно й було. Та все одно ті роки приємно згадувати.