З персонажами в кiнофiльмах я, вочевидь, подiляю залежнiсть вiд всесильної machina telephonica i її раптових вторгнень в людськi справи.
Схiдне вiкно вiтальнi зоставалось широко вiдкритим, — з ласкавостi долi штора була опущена; й за цим вiкном сира чорна нiч кислої ново-англiйської весни зачаївши подих, пiдслуховувала нашу зваду. Я завжди собi думав, що тип внутрiшньо паскудної старої дiви, зовнiшньо схожої на соляну пiкшу, чисто лiтературний продукт схрещення спорiднених осiб в сучасному американському романi; але тепер я переконаний, що педантична й блудлива мiс Схiд — або по-справжньому (розкриємо це iнкогнiто) мiс Фiнтон Лебон — мабуть на три чвертi висунулась iз вiкна своєї спальнi, силячись вловити суть нашої сварки.
"Який безлад... який галас", квакала слухавка. "Ми живемо тут в емiгрантському кварталi. Цього нiяк не можна —" Я вибачився за шум, здiйнятий доччиними гiстьми ("Знаєте — молодь...") i на пiв-кваку поклав слухавку.
Внизу хляпнули дверi. Лолiта? Втекла з дому? В сходове вiконце я побачив, як стрiмкий маленький привид слизнув мiж садових кущiв; срiбляста цятка в пiтьмi — супутниця роверового колеса — мигнула, зрушилась i щезла.
Так сталось, що авто проводило нiч в ремонтнiй майстернi на iншому кiнцi мiста. Менi довелось пiшки переслiдувати крилату втiкачку. Навiть тепер, коли зринуло в вiчнiсть бiльше трьох рокiв з тiєї пори, я не в змозi уявити цю вулицю, цю весняну нiч без панiчного подрогу. Перед освiтленим ґанком їх будинку, мiс Лестер вигулювала стару, збичавiлу таксу мiс Фабiан.
Як нелюд в стiвенсонiвськiй казцi, я ладний був усiх потрощити на своєму шляху. Треба позмiнно: три кроки йти повiльно, три — бiгти. Теплуватий дощ закалатав по листям каштанiв. На ближчому розi, тулячи Лолiту до чавунного поруччя, змазаний темрявою юнак тискав i цiлував її — нi не її, помилка. З невитраченим свербiнням у кiгтях, я полетiв далi.
За пiв-милi вiд нашого чотирнадцятого номера, Теєрiвська вулиця сплiтається з приватним провулком i поперечним бульваром; бульвар веде до торгової частини мiста; при першому ж молочному барi я побачив — з якою мелодiєю полегшення! — лолiтчин гарненький ровер, що дожидав її. Я штовхнув, замiсть того щоб потягнути й увiйшов. Дивись пильно! За десять крокiв вiд мене, крiзь скляну стiнку телефонної будки (бог мембрани був усе ще з нами), Лолiта, тримаючи слухавку в жменьцi й конфiденцiйно згорбившись над нею, поглянула на мене зiщуленими очима й вiдвернулась зi своїм скарбом, пiсля чого квапливо поклала слухавку й вийшла з будки з хвацьким видом.
"Пробувала тобi подзвонити додому", недбало сказала вона. "Прийнято велике рiшення. Та спершу пригости-но мене кока-колою, татусю".
Сидячи бiля бару, вона уважно стежила за тим, як в'яла дiвчина-сифонниця накладала лiд у високий бокал, напускала брунатну рiдину, додавала вишневого сиропу — й моє серце розривалось вiд любовi й журби. Ця дитяча п'ясть! Моя чудовна дiвчинка... У вас чудовна дiвчинка, мiстере Гумберт. Ми з Бiанкою завжди вiд неї у захватi. Мiстер Пiм (що проходив мимо в вiдомiй трагiкомедiї) дивився як Пiппа (що проходила мимо в Браунiнґа) всмоктує свою нестерпну сумiш.
J'ai toujours admir l'oeuvre ormonde du sublime Dublinois. I тим часом дощ став буремною й солодкою зливою.
"От що", сказала вона, тихо просуваючись на своєму роверi бiля мене, одною ногою скребучи по темно-лискучiй панелi. "От що я вирiшила. Хочу змiнити школу. Ми поїдемо завтра ж. Ми знову поробимо довгий маршрут. Тiльки цього разу ми поїдемо куди я хочу, гаразд?" Я кивнув. Моя Лолiта.
"Маршрут обираю я? C'est entendu?", питала вона, вихляючи поруч зi мною. Користувалась французькою мовою тiльки, коли була слухняною дiвчинонькою.
"Гаразд. Entendu. А зараз гоп-гоп-гоп, Леноро, бо змокнеш" (буря ридань розпирала менi груди).
Вона вищирила зуби й з чарiвливим вибриком школярки схилилась вперед, i злинула. Птах мiй! Плекана рука мiс Лестер тримала дверi ґанку привiдчиненими для вайлуватого старого собаки qui prenait sontemps.
Лолiта чекала мене бiля примарної берези.
"Я змокла наскрiзь", заявила вона гучним голосом. "А ти — задоволений? До бiса п'єсу! Розумiєш?" Десь нагорi лапа невидкої вiдьми з грохотом закрила вiкно.
Ми ввiйшли у свiй дiм; передпокiй сяяв вiтальними огнями; Лолiта стягнула светро, труснула бiсером всипаним волоссям i, припiднявши колiно, простягла до мене оголенi руки.
"Понеси мене нагору, будь ласка. Я щось у романтичному настрої".
Фiзiологам, до речi, мабуть цiкаво-таки дiзнатися, що я маю здатнiсть — вельми, я мислю, незвичну — лити потоки слiз протягом усiєї другої бурi.
15.
Гальма пiдтягли, труби вичистили, клапани вiдшлiфували, й деякi iншi вiднови й направи сплатив не аж як вельми обiзнаний в механiцi пан Гумберт, по чому вiз покiйної панi Гумберт набув досить пристойного вигляду, щоб стати на нову подорож.
Ми обiцяли Бердслейськiй гiмназiї, що вернемося як тiльки закiнчиться мiй голлiвудський ангажемент (винахiдливий Гумберт натякнув, що його запрошують консультантом на зйомку фiльму, що зображає "екзистенцiалiзм" — котрий 1949 року вважався прудким товаром). Насправдi ж я замислив тихенько переплюхнутись через кордон у Мексику — я знахабнiв з минулого року — й там вирiшити, що менi робити далi з моєю малою наложницею, рiст якої тепер дорiвнював шiстдесятьом дюймам, а вага — дев'ятдесятьом англiйським фунтам.
Ми викопали нашi туристичнi книжки й дорожнi мапи. З великим смаком вона накреслила маршрут. Спитати б, чи не внаслiдок тих сценiчних iрреальних занять вона переросла своє дитяче позiрне пересичення й тепер з прискiпливою увагою стремiла дослiджувати розкiшну дiйснiсть? Я вiдчував дивну легкiсть, властиву сновидiнням, того блiдого недiльного ранку, коли ми залишили оселю професора Хiма й покотили головною вулицею мiста, прямуючи до чотиристрiчкового шосе. Лiтня, бiла в чорну смужку сукня моєї коханої, хвацька блакитна капелюшка, бiлi шкарпетки й коричневi мокасини не зовсiм гармонiювали з великим, красивим каменем — гранчастим аквамарином — на срiбному ланцюжку, що прикривав її шию: дарунок їй вiд мене — й вiд весняної зливи. Коли ми порiвнялись з Новим Готелем, вона знагла всмiхнулась. "Що таке?" спитав я. "Дам тобi грiш, як все розповiш", — i вона тутож простягла до мене долоньку, та в ту мить менi довелося доволi рiзко пригальмувати проти червоного свiтлофора. Тiльки ми призупинились, пiд'їхала злiва й плавно зупинилась iнша машина, i худорлява надто спортивного виду молодиця (де я бачив її?) з яскравим кольором обличчя й блискучими мiдяно-червоними кучерями до плечей, привiтала Лолiту дзвiнким вибухом, а за тим, звернувшись до мене, надзвичайно жарко, "жаннодарково" (ага, згадав!), крикнула: "Як вам не соромно вiдривати Доллi вiд спектаклю, ви б послухали, як автор вихваляв її на репетицiї —" "Зелене свiтло, бевзю", проговорила Лолiта стиха, i водночас, барвисто жестикулюючи на прощання велебраслетною рукою Жанна д'Арк (ми бачили її в цiй ролi на виставi в мiському еатрi) енергiйно перегнала нас i в один вимах повернула на Унiверситетський Проспект.