Я домчав до мiсця свого призначення о-пiв-на-третю; полишив авто в сусiдньому гаю, де розбишацького вигляду рудий хлопчисько в зеленiй кошулi похмуро тiшився на самотi старовинною грою — накиданням здаля пiдкiв на вбитий у землю кiл. Вiн мовчки вказав менi на тинькуватий будиночок, де була контора табору; менi довелось, завмираючи з хвилювання, вислуховувати впродовж кiлькох хвилин пронозливi спiвчування табiрної начальницi, неохайної, життям подряпаної жiнки з iржавого кольору волоссям. Вона сказала, що Доллi склалась, i готова їхати; що дiвчинка знає про хворобу матерi, та не знає, наскiльки це серйозно. Чи не хоче пан Гейз, тобто пан Гумберт познайомитись iз табiрними наставниками? Або поглянути на будиночки, де помiщенi дiвчатка? Кожен з них має назву одного зi звiрят Вальтера Дiснея. Або оглянути Головний будинок? Дiвчатка саме зараз скiнчають прикрашати їдальню до вечiрки (мабуть, потiм Шерлi Хольмс розповiсть кому-небудь: сердега аж сполотнiв).
Хочу з хвилину продляти цю сцену з усiма її дрiбницями й роковими подробицями. Карга, що виписує розписку, скребе голову, висуває шухляду столу, сипле здачу на мою нетерплячу долоню, потiм акуратно розкладаюча поверх монет декiлька асигнацiй, з бадьорим вигуком: "а ось iще десять!"; фотографiї дiвчаточок; ще живий квiтчастий метелик, надiйно приколотий до стiнки (вiддiл природознавства); обрамований диплом табiрної дiєтистки; мої дрижачi руки; вiдгук, приготований старанною начальницею на поведiнку Доллi Гейз за липень ("вельми задовiльно; цiкавиться плаванням i веслуванням"); шум дерев i пташинi спiви, й моє калатливе серце...
Я стояв спиною до вiдкритих дверей i раптом вiдчув приплив кровi в голову, почувши за собою її подих i голос. Вона з'явилась, тягнучи свою пiдстрибуючу валiзу. "Здрастє, здрастє", i стала сумирно, позираючи мене лукавими, радiсними очима й привiдкривши нiжнi вуста, на яких вигравав трохи дурненький, та на подив звабний усмiх. Була вона тонкiша й вища, й на мить менi намарилось, що обличчя її подурнiшало в порiвняннi з уявленим знiмком, який я зберiгав бiльше мiсяця; щоки здавались запалими, й надто щiльнi веснянки неначе розмазували селянську красу її рис. Це перше враження (вузенький людський iнтервал мiж двома ударами хижого серця) ясно передвказувало одне: все що овдовiлому Гумберту слiд було зробити, все що вiн хотiв i зажадав зробити — було дати цiй змарнiлiй, хоча й забарвленiй сонцем сирiтцi aux yeux battus (i навiть цi свинцевi тiнi пiд очима були в веснянках) пристойну освiту, здоров'я, щасливе дитинство, чистий дiм, милих колежанок, серед яких (якщо Паркi зласкавляться на винагороду безталанному) вiн, мабуть, знайде гарненьку отроковицю, призначену винятково для гер доктора Гумберта. Втiм, як оком змигнути, як нiмцi кажуть, ця небесно-добродiйна лiнiя поведiнки була стерта, i я наздогнав здобич (час рушить швидше вiд наших фантазiй!), i вона знову була моєю Лолiтою — й навiть була нею бiльше, нiж будь-коли. Я опустив руку на її теплу русяву голiвку й пiдхопив її валiзу. Вона вся була з руж та меду; на нiй була її найбарвистiша ситцева сукня з узором червоних яблучок, руки й ноги вкривала золотаво-брунатна засмага; подряпинки на нiй довжились пунктиром iз крихiтних запеклих рубiнiв, а рубчастi закоти вовняних шкарпеток скiнчались на пам'ятному менi рiвнi; й чи то через дитячу її ходу, чи то вiд того, що я пам'ятав її завше на пласких пiдошвах, та здавалось, що її брунатно-бiлi напiвчоботи їй надто великi i що до них надто великi пiдбори. Прощавай, таборе "Ку", веселий "Ку-Ку", прощавай простий нездоровий столе, прощавай друже Чарлi! В гарячому авто вона всiлась поряд зi мною, пришльопнула спритну муху на своєму звабному колiнку, потiм енергiйно обробляючи в ротi гумову жуйку й швидко вертячи рукоятку, опустила вiкно на своєму боцi й знову вiдкинулась. Ми мчали крiзь смугастий, плямистий лiс.
"Як мати?", спитала вона гарненько, й я сказав, що лiкарi не зовсiм ще встановили, в чому рiч. В усякому разi щось iз шлунком.
"Щось жахливе?" "Нi, зi шлунком".
Я пояснив, що ми маємо залишитись деякий час поблизу; лiкарня розташована в селищi бiля веселого мiстечка Лепiнґвiля, де на початку дев'ятнадцятого столiття мешкав вiдомий поет, i де ми переглянемо всi кiнопрограми. Вона знайшла, що проект — перший сорт, спитала, чи дiстанемось Лепiнґвiля на дев'яту годину вечора.
"Ми будемо в Брайслaндi в обiд", вiдповiв я. А завтра вiдвiдаємо Лепiнґвiль. Якою була вчорашня екскурсiя? Тобi було дуже весело в таборi?" "У-гу" "Шкода вiд'їжджати?" "Унг-унг" "Говори, Ло, а не хрюкай. Розкажи менi що-небудь" "Що саме, та-ту-сю?" (останнє слово вона вимовила дуже роздiльно й без iронiї).
"Все одно, що".
"Чи можна вас звати на ти й тато?" (при цьому зiщулилась, дивлячись на дорогу.
"Прошу".
"Ото смiх! Коли це ви встигли в маму втюхкатись?" "Стане день, мила Ло, коли ти збагнеш багато чуттiв i положень, як, наприклад, гармонiю й красу чисто духовних стосункiв".
"Як же!", вiдказала нечемна нiмфетка.
В дiалозi настала невизначена пауза, заповнена мальовничим навкiллям.
"Ба поглянь, Ло, скiльки там корiв на тому схилi!" "Менi здається, мене виверне, якщо погляну на ще одну корову".
"Знаєш, Ло, я страшенно скучив за тобою".
"А от я за тобою не скучила. До того — мерзенно зраджувала, та це аж нiчого не значить, адже ти все одно перестав мною цiкавитись. Ви добряче шкварите, пане. Багато швидше, нiж мама".
Я перейшов зi слiпої швидкостi в сiмдесят миль на годину до напiвслiпої в п'ятдесят.
"Чому ти вважаєш, що я перестав тобою цiкавитись?" "Ну, по-перше ти мене ще не поцiлував".
В собi обмираючи, в собi знемагаючи, я смутно побачив спереду порiвняно широке узбiччя, i з пiдскоками й погойдуванням з'їхав на траву. Пам'ятай, що це дитина, пам'ятай про це...
Не встигло авто зупинитись, як Лолiта аж упливла в мої обiйми. Не смiючи дати собi волi — не смiючи дозволити собi зрозумiти, що саме це (солодка вогкiсть, хиткий вогонь) i є початок того невимовного життя, яке зусиллям волi за вмiлої пiдтримки долi я нарештi змусив здiйснитись — не смiючи по-справжньому її цiлувати, я дотикався її гарячих губ з величезною шанобливiстю, вбирав її дрiбними ковтками — о, цiлком безгрiшно! Та, вона, нетерпляче сiпнувшись, прип'яла свого рота до мого так мiцно, що я вiдчув її великi переднi зуби й роздiлив з нею м'ятний смак її слини. Я, звичайно, знав, що з її боку це тiльки невинна гра, пустування пiдлiтка. Вдавання пiдробки в фальшивому романi. Всякий душецiлитель, як i всякий розбещувач пiдтвердить вам, що межi й правила цих дитячих забавок є розпливчастi або в усякому разi надто по-дитячому субтильнi, щоб їх мiг уловити дорослий партнер, а тому я страшенно стерiгся зайти надто далеко й змусити її вiдсахнутись зi сполоханою вiдразою, й тому що менi за будь-що, й понад все, кортiло скорiше принести її пiд фалдою в герметичний затишок Зачарованих Мисливцiв, який був за вiсiмдесят миль, благословенне навмання розiмкнуло нашi обiйми за чверть секунди до того, як вiз дорожньої полiцiї пригальмував бiля нас.