Лоліта

Страница 29 из 100

Владимир Набоков

Вона перейшла мiж тим до мого краю столу й, упавши на колiна, повiльно, проте настiйливо трусила головою й перебирала плеканими нiгтями по моїх штанах. Сказала, що їй i на думку не спадало, що можу так думати. Сказала, що я її божество i володар. Сказала, що Луїза вже пiшла, й ми можемо негайно вiддатись коханню. Сказала, що я мушу вибачити їй, або вона помре.

Цей маленький iнцидент значуще мене пiдбадьорив. Я спокiйно вiдповiв їй, що рiч не в прощеннi, а в перемiнi поведiнки; i я вирiшив закрiпити здобуту перевагу й проводити далi багато часу в суворому й похмурому вiдчуженнi, працюючи над книгою або хоча б позуючи, що працюю.

Лiжко-кушетка в моїй колишнiй кiмнатi здавна вже було перетворено просто в кушетку, чим зрештою завжди залишалось у душi; й Шарлотта попередила мене насампочатку нашого спiвжиття, що поступово кiмната буде перероблена на справжню письменницьку майстерню. По двох десь днях пiсля "британського iнциденту", я сидiв у новому й дуже покiйному крiслi з волюмом на колiнах, коли постукавши колечком на пальцi, впливла Шарлотта. Якими несхожими були її рухи з рухами моєї Лолiти, коли та була до мене заглядала, в своїх милих, брудних, синiх штанях, вносячи з собою з країни нiмфеток аромат плодових садiв; прямовита й казкова, й смутно порочна, з незастiбнутими нижнiми ґудзичками на хлоп'ячiй сорочцi. Та дозвольте менi вам дещо сказати. Пiд запальнiстю маленької Гейз, як i пiд статечнiстю великої Гейз, несмiливо бiг той самий (i на смак i на слух) струмочок життя.

Вiдомий французький лiкар казав якось моєму батьковi, що в близьких родичiв найслабше буркотiння в шлунку має такий же самий музичний тон.

Отже, Шарлотта впливла. Вона вiдчувала, що мiж нами не все гаразд.

Напередоднi, як i в день перед тим, я зробив вигляд, нiби заснув, одразу, як ми повкладались, а пiдвiвся перед тим, як вона прокинулась. Вона ласкаво запитала, чи не заважає.

"Цiєї хвилини — нi", вiдповiв я, повертаючи вiдкритий на лiтерi "К" том енциклопедiї для дiвчаток, так щоб лiпше роздивитись малюнок, надрукований нижнiм краєм уздовж вiдрiзу.

Вона пiдiйшла до столика — той був з пiдробного червоного дерева з однiєю шухлядою. Поклала на столик руку. Столик був незугарний, що й казати, та вiн анi в чому не був винний перед нею.

"Я давно хотiла тебе спитати", сказала вона (дiловито, без усякого грайства), "чому вiн у тебе замкнений? Ти хочеш, щоб цей столик зостався в кабiнетi? Вiн жахливо якийсь гидкий".

"Дай йому спокiй", процiдив я. Я був з герл-скаутами в Кальгарi.

"Де ключ?" "Схований" "Ах, Гумчик..." "В ньому замкненi любовнi листи".

Вона кинула на мене погляд пораненої газелi, який так ярив мене; й за тим, не зовсiм розумiючи, чи я жартую, й не знаючи, як пiдтримати розмову, простояла впродовж кiлькох тихо вертованих сторiнок (Канада, Кiно, Конвалiя, Костур), дивлячись бiльше на вiконне скло, нiж крiзь нього, й барабанячи по ньому гострими, кармiновими, мигдалеподiбними нiгтями.

Двi хвилини по тому (на Кролику чи Купаннi) вона пiдiйшла до мого крiсла й опустилась, важелезним крупом з шотландської вовни, на руччя, вiйнувши в мене запахом тих же самих парфумiв, якi уживала моя перша дружина. "Чи не волiла б ваша яснiсть провести осiнь ось тут?" спитала вона, вказуючи мiзинцем на нудьгавий осiннiй пейзаж в одному зi схiдних штатiв.

"Навiщо?" (карбовано й повiльно). Вона знизала плечима. (Ймовiрно, Гарольд любив брати вiдпустку о цiй порi. Мисливський сезон. Бабине лiто. Умовний рефлекс з її боку).

"Менi здається, я знаю де це", сказала вона, все ще вказуючи мiзинцем.

"Пам'ятаю, там є готель з романтичною назвою: "Спочин зачарованих мисливцiв". Годують там божественно. Й нiхто нiкому не заважає".

Вона потерлась щокою об мою скроню. Валечку я вiд цього вiдучив одразу.

"Чи не хочеш ти щось особливе до обiду, мiй любий. Пiзнiше завiтають Джон та Джоана".

Я гмикнув. Вона поцiлувала мене в нижню губу й, весело сказавши, що приготує торт (з тих часiв, коли я ще був на пожильцях, збереглась легенда, що я в захватi вiд її тортiв), залишила мене лайдакувати.

Акуратно поклавши вiдкриту книжку на полишене нею мiсце (книжка зайшлась у хвилеподiбному русi, та всунутий олiвець зупинив гортання сторiнок), я перевiрив, чи в безпецi ключ; вiн покоївся в доволi незатишному мiсцi, а саме пiд старою, але коштовною безпечною бритвою, яку я вживав, поки жiнка не придбала менi iншу, кращу й дешевшу. Треба б спитати: Чи надiйно захований ключ пiд цiєю бритвою, в бархатному футлярi? Футляр лежав у скринi, де я зберiгав дiловi папери. Чи можна влаштувати безпечнiше? Як дивно, що важко що-небудь сховати — зокрема коли жiнка те й робить, що пересуває речi.

22.

Наскiльки пригадую, минув цiлий тиждень з нашого останнього купання, коли полуднева пошта принесла вiдповiдь вiд другої мiс Фален. Вона писала, що тiльки-но вернулась в пансiонат Св. Алгебри, з похорон сестри: "Евфiмiя суттю нiяк не оклигалась пiсля полому стегна". Що ж стосується дочки панi Гумберт, вона честиво повiдомила, що для вступу цього року вже запiзно, та що вона (здравствуюча Фален) майже не має сумнiву, що може прийняти її до школи, якщо пан та панi Гумберт привезуть Долорес у сiчнi. Райський перепочинок! Наступного дня, по снiданку я завiтав до "нашого" лiкаря, симпатичного невiгласа, чиє вправне обходження з хворими й повна довiра до двох-трьох патентованих лiкiв успiшно маскували байдужiсть до медицини. Той факт, що Ло мала вернутись у Рамздель, дивно осявав печеру майбутнього. Я волiв привести себе у цiлковиту готовнiсть на час здiйснення цiєї подiї. Власне, я почав кампанiю ще до того, як Шарлотта прийняла своє жорстоке рiшення. Менi потрiбна була впевненiсть, що коли моя звабна дiвчинка повернеться, я матиму змогу тiєї ж ночi, а потiм нiч у нiч, допоки не вiднiме її в мене Св.

Алгебра, присипляти двi живi iстоти так ґрунтовно, щоб жодний звук i жодний доторк не могли б перебити їх сон. Протягом липня я робив дослiди з рiзними снодiйними засобами, випробовуючи їх на Шарлоттi, великiй любительцi пiгулок. Остання доза, яку я їй дав (вона думала, що це слабий препарат брому для промащення її нервiв), звалив її на цiлих чотири години. Я вмикав радiо на всю його силу. Направляв їй в обличчя найслiпучiший промiнь фалiчної форми лiхтарика. Штовхав, тер, смикав, цюкав — i нiщо не зривало ри му її спокiйного й мiцного дихання. Одначе, вiд такої простої дiї як поцiлунок в ключицю, вона прокинулась умить, свiжа й чiпка, як восьминiг (я ледь врятувався). Значить, не годиться, подумав я; слiд набути чогось надiйнiшого. Спочатку д-р Байрон не повiрив, коли я сказав, що його лiки не впорались iз моїм безсонням. Вiн порадив менi спробувати його ще кiлька разiв i на хвилину вiдволiк мою увагу, почавши показувати менi сiмейнi фотографiї: в нього була приваблива дiвчинка доллiних лiт; та я зрозумiв, що вiн прагнув провести мене, й зажадав, щоб вiн менi прописав якнайсильнiше з iснуючих снодiйних. Порадив грати в гольф, — та врештi-решт погодився дати менi засiб, який "не мiг не подiяти", й, пiдiйшовши до шафки, балакун витяг з нього скляну рурку з бузково-синiми набiйчиками, оперезаними з одного краю тьмяно-фiалковою смужкою. Це був за його словами новий засiб, щойно пущений в продаж i призначений не для неврастенiкiв, котрих можна заспокоїти й ковтком води, якщо взятись умiючи, а тiльки для великих безсонних митцiв, яким необхiдно вмерти на кiлька годин, щоб жити в столiттях. Я люблю шити в дурнi лiкарiв, i хоча я радiв усерединi, поклав у кишеню пiгулки зi скептичним низанням плечима. Мiж iншим я мав бути з ним напоготiв. Одного разу, з зовсiм iншої нагоди, я кепсько обмовився — пригадав свою останню санаторiю, й менi здалося, що вiн нашорошивсь. Аж нiяк не прагнучи до того, щоб Шарлотта чи будь-хто iнший довiдався про цей перiод мого минулого, я пояснив якнайшвидше, що я мав здiяти деякi дослiдження в божевiльнях для роману. Та хай йому; одне є безсумнiвним, пройда мав гарненьке дiвчатко. Та ж дивно помислити — всi вони тепер є старими, сiмнадцятирiчними...