Не забудь лишити ключi в себе на столi. Та хоча б якусь адресу, щоб я могла повернути двадцять доларiв, якi ти заплатив за решту мiсяця. Прощай, любий мiй. Молися за мене — якщо ти коли-небудь молишся".
Ш. Г.
Вищенаведене — це те, що я пам'ятаю з листа, i згадую я це дослiвно (включаючи покрученi французькi термiни). Лист був принаймнi вдвiчi довшим.
Я випустив лiричне мiсце — котре я тодi бiльш чи менш проскочив — стосовно брата Лолiти, вмерлого двох рокiв вiд роду, коли їй було чотири роки: висловлювалось припущення, що я дуже б його полюбив. Що ж iще там було, зачекайте. Так, припускаю, що слова "в водоверть клозету" (куди лист насправдi пiшов) — мiй власний прозаїчний внесок. Вона, ймовiрно, благала мене роздмухати якийсь-там спецiальний вогонь для спалення її послання.
Вiдраза — таке було перше моє почуття у вiдповiдь, i до нього приєдналось бажання втекти. За цим послiдувало щось на кшталт вiдчуття спокiйної дружньої руки, яка опустилась менi на плече й запросила мене не квапитись. Я послухавсь. Я вийшов з одубiння й побачив, що й досi перебуваю в кiмнатi Лолiти. Реклама на всю сторiнку, видрана нею з глянсового журналу, була пришпилена до стiни над постiллям, мiж пикою виконавця милозвучних пiсеньок i довгими вiями кiноакторки. На цьому кольоровому знiмку зображений був темноволосатий молодик. У поглядi його iрландських очей було щось змарнiле. Вiн "моделював" халат (такогось дому) й тримав перед собою за обидва кiнцi мостоподiбну тацю (iншої фiрми) з ранковим снiданком на двi персони. Надпис вибраний був з церковного гiмну, витвору священика омаса Мореля: "Ось iде вiн, герой у звитязi". Слiд було, вочевидь, домислити, що ґрунтовно звитяжена молода дружина (не показана на знiмку) сидiла мiж перин двоспальної постелi, готова взяти свiй кiнець тацi, та яким чином її постiльний партнер пiдлiзе сам до неї пiд цей мiсток без катастрофи, було неясно. Рука Лолiти провела жартiвну стрiлку в напрямку спустошеного молодика й приписала великими лiтерами: "Г.Г."; дiйсно, попри невелику рiзницю в вiцi, подiбнiсть була вражаючою. Пiд цiєю картиною була iнша — така ж кольорова фотографiя. На нiй вiдомий драматург робив самозабутнiй затяг папiроскою "Дромадер". Вiн, мовляв, завжди курив "дромцi". Вiн лише злегка походив обличчям на Г.Г. Нижче було Лолiтчине дiвоче лiжко, всiяне лубковими журнальцями. Емаль зiйшла де-не-де з залiзних штанг узголiв'я, зоставивши кулястi проплiшини на бiлому фонi. Упевнившись в тому, що Луїза собi пiшла, я забрався в лiжко Лолiти й перечитав лист.
17.
Панове присяжнi! Не можу присягнути, що деякi дiї, стосовно так мовити — даруйте за вислiв — синицi в долонi, не в'являлись i ранiше моєму розумовi. Розум не втримав їх в якiй-небудь логiчнiй формi. Не можу присягнути, повторюю, що я цих уявлень не плекав часом (якщо дозволите вжити й такий вислiв) в iмлi замрiяння, в темрявi наслання. Траплялось, не могло не трапитись (я-бо добре знаю Гумберта!), коли я немов би сторонньо розглядав виникаючу iдею побратися з перезрiлою вдiвонькою — (скажiмо, з Шарлоттою Гейз), а саме з такою, котра б не залишила жодної рiднi на весь свiт, широкий, сiрий — з єдиною метою забрати її маленьку доньку (Ло, Лолу, Лолiту). Я навiть готовий сказати моїм мучителям, що можливо раз якось я й кинув погляд оцiнювача на кораловi зуби Шарлотти, на її бронзове волосся й перебiльшене декольте, невиразно пробуючи вмiстити її в раму правдоподiбної мрiї. Роблю це визнання пiд тортурами, можливо тортурами уявними — та вiд цього жахливiшими. Хотiлося б зробити тут вiдступ i розповiсти вам детальнiше про pavor nocturnus який мене ганебно терзав i терзає по ночах, коли застрягає в мозку випадковий термiн вiд безладного читання мого отроцтва — наприклад, peine forte et dure (який генiй катiвнi вигадав це!) або страшнi, таємничi, вкрадливi слова "травма", "травматичний факт" та "фрамуга". Втiм моя повiсть достатньо корява й без вiдступiв.
Знищивши лист i вернувшись до себе в кiмнату, я деякий час розмiрковував, куйовдив собi волосся, дефiлював у своєму фiалковому халатi, стогнав крiзь затиснутi зуби — й раптом... Раптом, панове присяжнi, я вiдчув, що крiзь саму цю гримасу, яка кривила менi рота, усмiшка з Достоєвського зорiє як далеке й жахливе свiтання. В нових умовах покращеної видноти я став уявляти собi всi тi пестощi, якими мимохiдь мiг би обсипати Лолiту чоловiк її матерi. Менi б вдалось до знемоги притиснутись до неї десь тричi на день — кожного дня. Розвiялися б усi мої турботи. Я став би здоровою людиною.
"Легко й обережно на колiнах Тебе тримати й батькiв поцiлунок На нiжнiй щiчцi карбувать" — Так колись сказав англiйський поет. О начитаний Гумберт! За тим, з усеможливими пересторогами, просуваючись подумки нiби навшпиньки, я уявив Шарлотту як подругу життя. Та невже я не змiг би змусити себе подати їй в лiжко цей огидливо розрiзаний на двi порцiї помплiмус, цей безцукровий брекфаст? Гумберт Гумберт, упрiваючи в променi бiлого свiтла й зносячи покрики й штурхани пiтнiючих полiцiянтiв, готовий тепер ще дещо "показати" (quel mot!) в мiру того як вiн розгортає навиворiт сумлiння й видирає з нього найпотаємнiшу пiдбiйку. Я не для того мав намiр женитись на бiднiй Шарлоттi, щоб знищити її в який-небудь кепський, мерзенний i ризикований спосiб, як примiром убивство за допомогою п'яти сулемових пiгулок, розчинених в рюмцi передобiднього хересу або чогось подiбного; та в мiй лункий i неясний мозок таки цюкала думка, яка була тонко спорiднена з фармацевтикою. Навiщо обмежувати себе тiєю скромно прикритою насолодою, яку я раз був уже скуштував? Передi мною iншi перелюбнi образи виходили на сцену, погойдуючись i всмiхаючись. Я бачив себе даваючим сильний снодiйний засiб i матерi й доньцi водночас, для того щоб пестити другу всю нiч позаборонно. Дiм повнився храпом Шарлотти, Лолiта ледь дихала ввi снi, нерухома, нiби намальований олiйно портрет отроковицi. "Мамо, клянуся, що Кеннi мене нiколи не торкавсь!" "Ти або брешеш, Долорес, або це був нiчний перевертень". Утiм, я постарався б не обвагiтнiти малятко.
Так Гумберт Перевертень марив i чаклував — i полум'яне сонце бажання й рiшучостi (iз цих двох i створюється живий свiт) пiднiмалось вище, мiж тим як на почергованих балконах почергованi сибарити пiднiмали келих за минулi й майбутнi ночi. За тим, кажучи метафорично, я розбив бокал у дрiзки й смiливо в'являв себе (адже на той час я був п'яний вiд видiнь та вже не дооцiнював природної своєї сумирностi), як поступово я перейду на шантаж — о, зовсiм легкий, димчастий шантажик — i змушу велику Гейзиху дозволити менi спiлкуватися з маленькою, пригрозивши бiднiй обожнюючiй мене дамi, що кину її якщо вона заборонить менi бавити з моєю законною пасербицею. Словом, перед такою сенсацiйною офертою (як кажуть комерсанти), перед отак широкими й розмаїтими перспективами, я був поступливий як Адам на попередньому прогляданнi малоазiйської iсторiї, заснятої як мiраж у вiдомому плодовому саду.