Не було се якесь упоєння, що їх обняло. Се була сила глибока, могуча, піднімаюча сила, котра не знає ніяких перепон, нічого не жахається, котра, проломлюючи дорогу, пориває усе з собою, часто руйнує те, що закони і звичаї, і час з трудом збудували...
Правда, що музика підсичує і біль у людській груді аж до божевільності. Музика пірвала тепер і молоду дівчину у свої обійми. Вона почала нервово реготатись, тихо, тихо, та так сердечно, що ціла її гнучка стать тремтіла. Оклик виривався їй з уст, однак вона притисла руки ще сильніше до лиця, заціпила зуби, хотіла бути спокійною... О, боже, спокійною!.. Адже не на се прибула вона сюди, не се гнало її в бурливу ніч, не сього вона бажала, бажала!.. Горде, непогамоване чувство!! Хто його не знає!..
Трохи згодом лежала вже її змучена голова нерухомо на спинці крісла, і лише рука закривала очі...
Пізніше, коли вже стара дама перестала грати і увійшла з світлом до кімнати, найшла молоду товаришку незвичайно втомленою. Не здивувалась вона її присутністю; то було вже її звичаєм приходити незамітно й несподівано, а часто вже по якійсь хвилині назад вертати. Від часу смерті Лієвича стала вона такою непосидючою...
— Ще йде дощ надворі, Маргарето, — мовила Олена між іншим і притисла чоло до шиби. При тім вдивлялась у нічну темряву, наче б хотіла там конче щось добачити. Замість того бив дощ голосно о вікна, а поза углом хати свистів та вив вітер, немов хотів насилу зірвати стару хатину. Лише старі смереки шуміли перед нею успокоююче і горнулись охотно за вітром.
— Невже ж ти знов хотіла б відходити? — питала вдовиця з тривогою, а заразом любо... — І то в таку непогоду? Вибий собі лиш те з голови, я тебе не пущу.
— Ні, Маргарето, я ще остануся. Я принесла вам ноти, як собі їх на нині бажали, а далі хотіла те дещо оповісти, дещо написати...
— Лист?
— Лист.
Тут і розповіла вона старій жінці все, що пережила в остатнім часі, від сцени з доктором, аж до бурливої розмови з батьком.
— І що ж задумуєш чинити, Олено? В неділю з'явиться напевно. Дожидав, як мені здається, лиш приїзду своєї матері, котру хоче тепер взяти до себе.
— Хочу йому правду сказати. Скажу, що знаю про його намір щодо мене; заким однак рішуче приступить до діла, мусить одне дізнатись; а то, що дівчина, котру задумує на ціле життя взяти за жінку і по котрій з певністю надіється, що буде становити "душу" його дому, не любила його ніколи. Що коли б я хотіла за нього вийти, то вийшла б лиш з тої причини, щоби родичам, одній незабезпеченій сестрі і собі придбати якесь пристановище. Не єсть се ніяким услів'ям, під котрим вона рішилась-таки вийти за нього. Вона хоче лише йому тим ощадити неприємної, а подекуди і понижаючої хвилі, а заразом хоче і очиститись від закиду, будто вона слабує на гордоту і химери. За нього не вийде. Не могла б сього ніколи вчинити; попросту вона не може зобов'язуватись до доживотної брехні...
— Се в тебе, Олено, дійсно не...
— Жарт? Ні, Маргарето, правда.
Вдовиця мовчала через хвилинку.
— Кождий має свої погляди на такі речі, — обізвалась опісля; — однак, як то кажуть: "і мудрому чоловікові не встид послухати поради..."
— Для мене нема поради, Маргарето, — відповіла тихо Олена. — "На милування нема силування", так само і на поважання; а вироблені погляди на життя, котрі тісно зв'язані з нашою совістю, також не даються скинути, наче та одіж.
— Сього я й не хочу сказати. Я хотіла була лиш спитати, що властиво думаєш зробити з собою, коли не хочеш віддатись?
— Задумую жити по своїй натурі і по правді.
— По правді! — усміхнулась сумно старенька женщина. — Не знаю, що собі властиво під тим думати. Одначе, взявши все на розвагу, то що ти маєш супроти особи К...го? Що тепер його не можеш любити, розумію дуже добре. Що, оскільки тебе знаю, може, взагалі не будеш його любити, знаю аж надто добре. Думаю однак, що людська натура доволі знана, щоб будувати на ню і на будучину: наприклад, що привикнеш до нього. Він добрий чоловік, се кождий знає. Він досі щиро спомагав матір, а тепер навіть бере її до себе. Сього не вдіє нині кождий.
— Дійсно! — перебила її Олена, гірко усміхаючись. — Рідка великодушність! Кождому відомо, що доки він учився, вона, вдовиця, гірко роботами заробляла грошики, щоб його удержувати на університеті. Що її тепер, коли вже перестала бути продуктивною силою, не виганяє надвір, то вже імпонує світові!
— Ох, Оленко! Огірчення чинить тебе несправедливою. Він не грає, наприклад, у карти, не п'є, а те, бач, чимало значить.
— Ні, зате він чоловік холодний, з вирахованням, котрий лиш хоче вживати, котрого "я" становить для нього одинокий світ. "Уживати, бо лиш раз живеться" — се його засада, котрої він і пильно держиться. "Однак при тім і другим дати жити" — се не його засада, Маргарето. На те спустіться. Се егоїст і чоловік гордий, котрого, як вихвалювався раз перед Стефаном, нічого на світі не дивує, котрий усього вживав, усього скоштував, котрого ніяка жінка не в силі довший час придержати, бо, мовляв, знає наперед про кожду, що потрібував би лише палець надставити, а мав би їх десять нараз, його, наприклад, важні соціальні питання життя нічого не обходять, бо на те, імовляв, єсть доволі студентів, філістерів і інших божевільних. Для нього його завід — то лиш дійна корова; а про мене говорив раз Стефанові: "Чи думаєте, що ся хоть крихітку ліпша від других? У неї, як і у всіх жінок, остатня філософія: "віддатися". Я їх знаю. Наколи б мені її дійсно схотілося і була б уже моєю, тоді й полишила б усі свої ідеї, при помочі котрих робиться тепер така інтересна в родинному гнізді. Зрештою, і не сміла б мені їх у мій дім заводити. А до делікатної кухні, яку я люблю, вона й не пасувала б", Що мені з такого чоловіка, Маргарето, без любові? І чим була б я для нього? Нічим більше, ні менше, як ключницею його дому... а там... — тут і урвала.
З ляком підвела старенька очі на молоду дівчину. Такої бесіди вона ще від неї не чула; так суворо, безоглядно ніколи вона не говорила. В які мрії заганялась-вона при своїх спосібностях! А знала свої думки так удатно прибирати в слова, що сказав би-сь деколи, що воно дійсно так, а не інакше. Однак вона любила сю дівчину, немов свою рідну дитину, і думала, що вона нізащо в світі не повинна далі ступати тою тернистою й небезпечною дорогою.