Серьоги біля нього не було, він у цей час стояв ззаду машини, готуючись підпихати. Газик рвонувся вперед, замолов колесами, пішов, пішов і... нарешті, вибрався на рівне!
Вони зустрілися біля машини, мо^би ще не вірячи в свою перемогу. Серьога по самий свій каракуль був у грязюці, коли він підпихав, вона била на нього ніби з брандспойта. Та, незважаючи на це, обличчя його зараз світилося радістю: видобулись!
Тут, на узвишші, зони ледве трималися на ногах, таким вітром погнало на них із степу? Різкий, поривний, він пронизував до живого тіла, і Кожущенко, горблячи могутні плечі, видавався якимось беззахисним без фуфайки, в самій своїй вилинялій від прання, заношеній гімнастерці.
Перед тим як рушити далі, він збігав за фуфайкою, кинутою під колеса, і, повернувшись, пхнув під сидіння вже не суху одежину, а щось зовсім не схоже на неї — пуд перемеленої колесами багнюки. Добре, що знайшовся в газику шмат якогось брезента,— здається, рештки солдатської плащ-палатки,— Кожущенко прикрив нею плечі й знову взявсь за кермо.
Поїхали далі. Місяць затягло тучами, у світлі фар стали пролітати сніжинки, навскісні, бистрі, як градини.
Вибравшись із глибоких колій на узбіччя, вони помчали озиминою, де перед ними вже, видно, хтось не раз проїжджав.
З кожним кілометром усе більше підмерзало — це почувалось по тому, як машину дедалі частіше заносить, кидає сюди й туди. В одному місці їх зненацька так повело, що машина, обкрутнувшись на місці, стала задом наперед.
— Діло кепське,— сказав Кожущенко,— не слухається.
І, виправивши машину знову вперед, пустив з наростаючою швидкістю. їхати ще було їм далеко. Десятками кілометрів вимірюються степові перегони. А сніг густішав, вітром — крізь бокові щілини в брезенті— уже задимало, кидало сніговою крупою й на них.
По якомусь часі перед ними знову виник байрак. Перескочити б його одним духом! Машина, пущена на повну швидкість, здавалось, так і вихопиться на протилежний бік,— як раптом її понесло на узбіччя грейдера, і вони відчули, що вже летять кудись шкереберть. Коли стямились, першу мить думали, що їх нема, що їх уже побито, потовчено, покалічено. Проте обидва були цілі, живі. І машина стояла на колесах цілісінька.
Видобувшись з неї, побачили, що опинились на самому дні байрака. Глибокий, без сторонньої допомоги їм звідси не вибратись. Круті косогори слизькі, як скло,— їх уже прихопила ожеледь.
Снігом крутило в байраці, крутило в небі, всуціль захурделювало степ.
— Що ж робити? — Серьога крізь сніг намагався розгледіти Кожущедка.
— Підеш пішки, Серього.
— А ти?
— Я зостанусь біля машини. Може, хто витягне — дожену.
— Я ж до ранку не дійду! Ніч, завірюха...
— Тримайся шляху. Високовольтних.
— Ні, як хоч... Я не піду. Мене замете! — останні слова він майже викрикнув розпачливо, по-дитячому.
Кожущенко наблизився, насунувся на нього обличчям:
— А тих — не замете?
— Мені ногу пошкодило! Спершу не чув, а зараз ось чую — болить!
Кожущенко помовчав насуплено.
— Тоді я піду. Зоставайсь.
І не встиг Серьога щось сказати, як Кожущенкові плечі, обкинуті шматиною плащ-палатки, вже зникли у хвилях заметілі.
Мотор працював на малих оборотах. Постоявши деякий час біля машини, Серьога заліз на сидіння, міцно прикривши за собою дверцята, мовби затуляючись оцим склом та брезентом від ночі, від хуги, від бурхаючого негодою степу. Не раз чув він, як гинуть люди в степу, як знаходять, видобувають з-під снігу після буранів задубілі мерзляки тіл, бездиханні рештки того, що раніше жило, дихало, сміялось... Ні, він не хоче такого кінця! Адже він тільки починає жити, його люблять дівчата, а та, заради якої він пустився в цю стокляту дорогу, ще вчора ввечері цілувала його,— він і зараз чує, як руки її ніжно, ласкаво пливуть у його юнацькій густій шевелюрі... Він не загине! Хай яка там негода, який буран, але в нього є захист, йому дає надійний затишок оцей теплий батьківський га-зик, що гріє його своїм мотором. Але чи довго грітиме? Він глянув на шкалу — бензину було ще півбака. А як вигорить? Чи є запас? Став шукати каністри і раптом наткнувся внизу на щось мокре, липке, холодне. Кожущенкова фуфайка! Забита багнюкою, важка, і хоч ще на дорозі з неї було вичавлене все тепло людського тіла, вона, проте, зберігала в собі щось від Кожущенка, і від неї війнуло на Серьогу таким докором, що він аж відсахнувся од неї. Все якось одразу постало перед ним у справжньому світлі, стало на своє місце. Чому він відмовився йти? Чому став брехати, що йому пошкоджено ногу? Невже він боягуз? Невже то тільки були слова, коли він хвалився перед дівчиною, що піде в Антарктику, що не страшать його ні найнижчі в світі температури, ані найвищі?
Першим бажанням його було наздогнати Кожущенка, завернути, піти замість нього. Він вискочив з машини і одразу ж провалився в сніг — біля газика вже виросла снігова кучугура. Неба не було. Ні неба, ні шляху, ні високовольтних, був тільки океан розвиро-ваного снігу, удари вітру, завивання буранної степової ночі. За мить він знову сидів у машині, і сніг танув на ньому, одяг відволожувався, ставав мокрим.
Мотор працював. Шкала світилась, і від її скупого світла було якось затишно. Серьога уявив Кожущенка, як він іде степом без фуфайки, в забитій снігом плащ-палатці, пробиваючись проти вітру крок за кроком вперед. Уявилось потім ще страшніше — як Кожущенко, виснажений, знесилений падає у глибокій колії, схожій на солдатський окоп, і там його поступово замітає снігом, а потім настає і той момент, коли Кожущенків дух, Кожущенкове тепло безслідно розвіюється вітром, по степу. Ще чомусь згадався з недавньої кінохроніки про Антарктиду отой останній кадр, коли тракториста Івана Хмару разом з його трактором поглинає — на очах у всіх! — крижана безодня океану... А ті, потерпілі? Де °їхня зараз крижина? Куди жене її вітром серед відкритого степового моря? Чи, може, розламало, потрощило давно? Може, їх уже поглинула глибінь, вимірювана мільярдами тонн води, і нема кого рятувати, і Кожущенко ризикує даремно? Але ж якщо не дійде, не проб'ється Кожущенко, то загине отут і він, Серьога, бо здається, надовго розгулялась негода, не видно їй краю...