— Варвара Савівна мені подобається,— казав він мені з ледве помітною кривою посмішечкою,— і я знаю, одружитися необхідно кожній людині, але... все це, знаєте, сталося якось раптово... Треба подумати.
— Що ж тут думати? — кажу йому.— Одружуйтесь, от і все.
— Ні, шлюб — крок серйозний, потрібно спочатку зважити майбутні обов'язки, відповідальність... щоб потім чого не сталося. Це мене так турбує, я тепер ночами не сплю. І, признатися, я боюсь: у неї з братом якийсь дивний напрям думок, міркують вони якось, знаєте, дивно, і характер дуже жвавий. Одружишся, а потім, чого доброго, потрапиш у якусь історію.
І він не освідчувався, все відкладав, на велику досаду директорши і всіх наших дам; все зважував майбутні обов'язки і відповідальність, і тим часом майже щодня гуляв із Варенькою, можливо, думав, що це так потрібно в його становищі, і приходив до мене порозмовляти про родинне життя. І, видно з усього, зрештою він би освідчився, і стався б один з тих непотрібних, дурних шлюбів, яких у нас від нудьги та знічев'я бувають тисячі, коли б раптом не стався kolossalische Scandal. Треба сказати, що Вареньчин брат, Коваленко, зненавидів Бєликова з першого ж дня знайомства і терпіти його не міг.
— Не розумію,— говорив він нам, знизуючи плечима,— не розумію, як ви терпите цього фіскала, цю огидну морду. Ех, панове, як ви можете тут жити! Атмосфера у вас задушлива, погана. Хіба ви педагоги, вчителі? Ви чинодрали, у вас не храм науки, а управа благочинія, і кислятиною смердить, як у поліцейській будці. Ні, братці, поживу з вами ще трохи, і поїду до себе на хутір, і буду там раків ловити і хохлят учити. Поїду, а ви залишайтеся тут із своїм Іудою, нехай він лопне.
Або він реготав, реготав до сліз, то басом, то тонким писклявим голосом, і запитував мене, розводячи руками:
— Шо він у мене сидить? Шо йому потрібно? Сидить і дивиться.
Він навіть прізвисько дав Бєликову: "Глитай, або ж Павук". І, зрозуміло, ми уникали говорити з ним про те, що сестра його Варенька збирається за "або ж Павука". І, коли одного разу директорша натякнула йому, що добре було б віддати його сестру за таку поважну, всіма шановану людину, як Бєликов, то він насупився і пробурчав:
— Не моє це діло. Хай вона виходить хоч за гадюку, а я не люблю до чужих справ втручатися.
Тепер слухайте, що ж далі. Якийсь пустун намалював карикатуру: іде Беликов у калошах, у підсучених штанах, під парасолькою, і з ним під руку Варенька; внизу підпис: "Закоханий антропос". Вираз схоплено, розумієте, на диво. Художник, певне, попрацював не одну піч, бо всі вчителі чоловічої і жіночої гімназій, вчителі семінарії, чиновники,— всі одержали по екземпляру. Одержав і Бєликов. Карикатура справила на нього дуже тяжке враження.
Виходимо ми разом з дому,— це було якраз першого травня, неділя, і ми всі, вчителі і гімназисти, умовилися зібратися біля гімназії і потім разом іти пішки за місто в гай,— виходимо ми, а він зелений, темніший від хмари.
— Яке є нехороші, злі люди! — сказав він, і губи в нього затремтіли.
Мені навіть жаль його стало. Йдемо, і раптом, можете собі уявити, мчить на велосипеді Коваленко, а за ним Варенька, теж на велосипеді, червона, заморена, але весела, радісна.
— А ми,— кричить вона,— вперед їдемо! Вже ж така хороша погода, така хороша, що просто страх!
І зникли обоє. Мій Бєликов із зеленого став білим і ніби заціпенів. Зупинився і дивиться на мене...
— Дозвольте, що ж це таке? — запитав він.— Чи, може, мене зір обманює? Хіба викладачам гімназії і жінкам пристойно їздити на велосипеді?
— А що ж тут непристойного? — сказав я.— Хай катаються собі на здоров'я.
— Та як же можна? — вигукнув він, дивуючись моєму спокоєві.— Що ви кажете?!
І він був такий вражений, що не захотів іти далі й повернувся додому.
На другий день він увесь час нервово потирав руки і здригався, і було видно з обличчя, що йому недобре. І з занять пішов, що сталося з ним вперше в житті. І не обідав. А надвечір одягся тепліше, хоч надворі стояла зовсім літня погода, і поплентався до Коваленків. Вареньки не було дома, застав він тільки брата.
— Сідайте, уклінно прошу,— проказав Коваленко холодно і насупив брови; обличчя у нього було заспане, він щойно відпочивав після обіду і був не в настрої.
Бєликов посидів мовчки хвилин з десять і почав:
— Я до вас прийшов, щоб відвести душу. Мені дуже, дуже тяжко. Якийсь пасквілянт намалював у смішному вигляді мене і ще одну особу, нам обом близьку. Вважаю за свій обов'язок запевший вас, що я тут ні при чому... Я не давав ніякого приводу для такого глузування,— навпаки, весь час поводився як цілком порядна людина.
Коваленко сидів надувшись і мовчав. Бєликов почекав трохи і продовжував тихо, сумним голосом:
— І ще я маю дещо сказати вам. Я давно служу, ви ж тільки ще починаєте службу, і я вважаю за свій обов'язок, як старший товариш, застерегти вас. Ви катаєтесь на велосипеді, а ця забава зовсім непристойна для вихователя молоді.
— Чому ж? — запитав Коваленко басом.
— Та хіба тут потрібно ще пояснювати, Михайле Савичу, хіба це не зрозуміло? Коли вчитель їздить на велосипеді, то що ж залишається учням? Їм залишається тільки ходити на головах! І коли вже це не дозволено циркулярно, то й не можна. Я вчора жахнувся! Коли я побачив вашу сестрицю, то в мене потемніло в очах. Жінка чи дівчина на велосипеді.— це жахливо!
— Що ж, власне, вам потрібно?
— Мені потрібно тільки одне — застерегти вас, Михайле Савичу. Ви — людина молода, у вас попереду майбутнє, треба поводитися дуже, дуже обережно, ви ж так манкіруєте, ой, як манкіруєте! Ви ходите у вишиваній сорочці, постійно на вулиці з якимись книжками, а тепер ще й велосипед. Про те, що ви і ваша сестриця катаєтесь на велосипеді, дізнається директор, потім дійде до попечителя. Що ж тут доброго?
— Що я і сестра катаємось на велосипеді, нікому до цього діла немає! — сказав Коваленко і почервонів.— А хто буде втручатися в мої домашні і родинні справи, того я пошлю к чортам собачим.
Бєликов зблід і підвівся.
— Коли ви говорите зі мною таким тоном, то я не можу продовжувати,— сказав він.— І прошу вас ніколи так не говорити в моїй присутності про начальників. Ви повинні з повагою ставитися до властей.