Максим усміхнувся до нього на той погляд кричущий і, вкладаючи його на солому, щоб спав, промовив тихо:
— Будь мужній, Костику... То все дурне, що вони хочуть... Головне — витримати й не датись обернути себе на ганчірку... Добре?
Що ж він міг іще сказати цьому хлоп'яті? Чим потішити, що порадити?..
— Добре... — прошепотів Костик, уже переплакавши й тепер тільки схлипуючи тихо, без сліз. Він ухопив Максима за руку й не випускав. І так лежав мовчки, аж поки не заснув...
Опівночі покликано Максима.
Конвой із двох гвардійців повів його поміж стінами, через двір, через засніжену вуличку впоперек — до якогось іншого двору. Нарешті зупинились у темних сінях і постукали в якісь двері.
— Так! — почулося звідти, як із могили. Вартові відчинили двері до того "так" і впхнули туди Максима.
Це була маленька кімната в будиночку міщанського типу. Просто навпроти дверей під стіною — стіл. Над столом на стіні — ряд якихось фотографій і гасова лямпка. На столі — пляшка, чарка, револьвер і купа паперів. А над паперами сиділа, зігнувшись, бліда людина в шинелі наопашки й курила.
Максимів погляд сковзнув по всьому в кімнаті й зупинився на тому, що відразу найбільше кинулося йому в вічі. Це було розкуйовджене ліжко з купою безладно розкиданих подушок і зім'ятою периною, серед яких, млосно розметавшись, лежала... напівоголена дівчина — в такій позі, в якій її було залишено, мабуть, після запаморочливо-пристрастних обіймів, доведену до забуття чи до сну...
"Цікаво, — майнула іронична думка в Максимовій голові, — чи це також належить до засобів психічного впливу на нашого брата?.."
Але ця картина в статиці тривала всього лише коротку мить. Потім дівчина підвелася, солодко потяглася й, опустивши голі ноги з ліжка, встала. Ще мить стояла в самій лише короткій сорочині перед Максимом, зовсім його не помічаючи. Потім, не кваплячись, іще раз потяглася, як кішка, й повільно, не помічаючи й далі Максима, мовби його тут зовсім і не було, вийшла в сумежну кімнату...
Людина за столом, здавалось, також зовсім не зауважила присутности Максима, — навіть не підвела голови, навіть не поворухнулась, навіть і не глянула — кого ж привели. Лише згодом промовила — байдуже й безвиразно:
— Сідайте...
Й читала собі далі якісь папери.
Максим сів на стілець насупроти й дивився на людину в шинелі наопашки. Судячи зі знаків на ковнірі френча, це був майор військ НКВД. Блідий, виснажений, неголений, із слідами страшної перевтоми, сидів він над паперами з таким виглядом, ніби він не читав їх, а марив над ними, впершися в них бездумними очима.
"Слідчий", — подумав Максим.
— Я начальник окремої групи при слідчій частині ОСО армії, — промовив нарешті майор, не підводячи голови, — не то відрекомендувавшись так., не то заперечивши цим Максимові думки, що їх він, здавалось, прочитав.
"Ого! Таку інтуіцію має ця людина! — здивувався Максим. — Добре натасканий вовк".
А майор, буркнувши ту фразу, сидів собі далі в тій же позі. Час від часу він заплющував очі і з хвилину не розплющував їх. А розплющивши — знову дивився в папери, не моргаючи. Так тривало кілька довгих хвилин. Потім майор простяг руку до пляшки, що стояла на столі, намацав, — не дивлячись на неї, потрусив її в руках і, не почувши плюскоту, глянув на неї, зітхнув і поставив її геть під стіл. А тоді повернувся лицем до Максима. Спочатку дивився мовчки. Потім одкинувся на спинку стільця й, опустивши очі, затарабанив пальцями по столу, так само мовчки. А коли знову підвів очі на Максима, тихо спитав:
— Ну, і що ж ви скажете?
Голос його був такий же блідий, і втомлений, і просякнутий такою ж смертельною нудьгою чи тугою, як і його обличчя, як і вся його фігура — неохайно вбрана, заяложена, занедбана, опущена.
— Нічого особливого... — мляво відповів Максим, теж із нудьгою в голосі. — Нема чого казати.
— Так... — протяг майор. — Нема чого. Маєте рацію. — І зітхнув... — Усе, брат! Кінці зійшлися... (Помовчав)... А шкода...
В останньому слові блиснула нотка якоїсь трагічної щирости й жалю. "Що, що?!" Такого ще Максим не чув ніколи від слідчого. "Чи, може, він грає?"
А майор, здається, зовсім не грав. Він провів, бринькнув пальцем по стосу паперів, ніби хотів сказати: "Ось, дивись, яка купа, брат!" — і відіпхнув ту всю купу геть, поморщившись.
"Понаписували! Стільки понаписували! І коли вони встигли?" — думав Максим, але не жахався всієї тієї купи поназбираного й понаписуваного "добрими людьми" на нього. Він-бо знав, що суть не в тому, що там понаписувано, а в іншому — в тому "або — або", що його так чудово сформулював той "Кутузов". А вся ця писанина — це лише гра в "законність", формальне виправдання беззаконня.
Так понуро думав собі Максим. А що думав майор — невідомо. Він тільки дивився на Максима туманним зором, ворушив бровами, морщив лоба й щось думав. Притому хмурнів усе дужче й дужче, обертаючи якусь тяжку думу в голові чи якесь прикре почуття в душі. І раптом ударив кулаком по столі й випалив з якимсь незрозумілим злісним докором:
— Ех!.. На чорта ж!.. На чорта ви себе виявили?!.
— Як? — здивувався Максим. — Перед ким?!.
— Та перед оцим ось... — майор глянув у папери. — Перед оцим... Ірчуком?.. Так, Ірчуком...
Максим знизав плечима, не розуміючи, що мав на увазі майор.
Тоді майор вийняв якийсь грубий папір із папки на столі й простяг його Максимові:
— Це ваше?.. Це ви робили?
Ескіз! Так, це був ескіз завіси. Кольорова феєрія вдарила в очі, а разом з нею вдарила й кров в обличчя Максимові.
— Так, це я... Слухайте... — прохрипів Максим тремтячим від гніву голосом. — За цю ж річ уже повішено одного... Мого друга...
— Знаю, — промовив майор тихо й ніби зітхнувши. — Знаю... Але — то була "помилка".
По хвилі майор розгорнув теку, а в ній розгорнув якийсь папір і прочитав... Він прочитав абзац із формули обвинувачення. Це було майже слово в слово все те, що було інкриміновано Миколі німцями, лише тут ім'я Миколи було замінене ім'ям Максима, а замість мови про заперечення ним фашистської "Нової Европи" мова йшла про заперечення комуністичного "нового світу" в формі старої й чужої "родіни". Прочитавши, майор промимрив, пояснюючи: